Тривога соталася навіть сюди крізь товстезний бетон рейхканцелярії, перетворюючи нічний відпочинок на кошмар.
– Майн кляйне кнабе, – стогнав він крізь власне скреготання зубів, кусаючи подушку так, що Ева Браун прокидалася, і кожного такого разу їй прокидалася надія:
– Кнабе? Адюньчику, я народжу їх тобі цілу купу, – й заходилася пестити фюрера, хтіла й далі, однак він категорично відкидав її трепетну руку.
«Чи не мулатка-полукровка бува? Занадто азартна для німкені...» – здогади терзали його надто потужно, аби довірити їй своє потомство.
Іще. Не міг він довірити якій сторонній крайню плоть, бо вона була геть відтята. Ева Браун же була надто компанійська й водила дружбу з рейхканцеляристками. А якщо вибовкне про обрізання? Що тоді? Гай-гай, прощавайте тоді усі расові теорії...
Його розривало на частини. Ще б пак – айстро-угорець за національністю, єврей по крові і германець по суті, він ніяк не міг знайти притулок своїй стражденній душі..
Трагедія батька: бути батьком усієї нації, але не бути батьком своєму єдиному синові.
«Кому, кому передати фатерлянд? – мучили нічні примари, він вийшов у туалет і змочив лице холодною водою. – Та ви погляньте лише, погляньте на цих Геббельсів і Гіммлерів – теж мені арійці... Ну, гаразд, от Геббельс – в нього мати українка, ну чому, чому вона не передала йому бодай якусь арійську зовнішню ознаку. Ганьба!».
Тут він подибав в дзеркалі своє відображення, також далеке від арійських ідеалів і вщух.
– Я не можу ризикувати майбутнім Третього Риму, та тьху ти... Третього Рейху. І Четвертого Рейху також, сину, мій сину, де ти тепер? О мій арійський спадкоємцю... – шепотів безсило до струменю води.
Й проциндрив Третій Рейх во ім’я Четвертого...
... Уже бійці й прорвалися були до Волги, уже майже її захопили, коли Гітлер несподівано для всіх віддає наказ:
– Негайно перекинути всі танкові сили звідтам на Курську дугу!
– О, майнер готт! – заволали ті. – Там же стоять в засаді сталеві кліщі їхнього лютого маршала Жукова... Яка логіка?
– Провидіння! – єдино була відповідь.
І що поробиш? Змушені були програти й Сталінград... А пального од передислокацій значно поменшало, про які наступи й прориви можна говорити, коли його ледве на відступ вистачає?
Гітлер од цього дуже страждав, але кому ти тут поясниш правду, що його єдиного синочка тупоголові більшовики раптом взяли й несподівано перевели служити під Курськ?
«Не можу ж я свого Василька кинути там напризволяще без догляду».
Однак весь вермахт думав, що фюрер буде визволяти Курськ від більшовиків, а насправді це він визволяв одного-єдиного сина.
Оці невпинні перекидання армій виснажили їхню потугу, і не лише на паливні та мастильно-змазувальні матеріали, але й морально. Бо жоднісінький зі його солдатів не міг осягнути стратегію вождя.
Ніщо не віщувало поганого, однак Зіна, вийшовши з хати, хутко повернулася назад і взяла до рук фарби й пензля.
– Добре, коли в тебе син художник, – приказувала вона, радіючи, що в домі завжди є свіжі фарби та домальовуючи на надверному козакові Мамаєві яскраво-зелену будьонівку зі сяючо-червоною зіркою.
Звільнена комуністами од фашистів Полтава повільно оживала, до такої міри, що Зіна простувала до агітпункту по нові наглядності, а, головне, по нові орденські виплати, нагородні книжки, яких син Василь присилав матері з усіх фронтів. Скромно зайшла і привітно сіла в куток, їй, матері-фронтовичці першій подали стоса агіт-посібників, й перше, що вона там побачила: це була зблизька чимала карикатура Кукриніксів на портрет Гітлера.
Зіна прикипіла зіницями.
– Що з Вами? – лагідно питали агіт-просвітники.
– Це, це, так це ж, – тицяла вона пальцем в портрет і всі навколо бачили, як нестара ще жінка хутко вкривається сивиною, бо там хоч і карикатура, але саме тому художники вправно і яскравіше відтворили особливості обличчя. – Так це ж він, – непорушна правда знову й зноу заціплювала їй вуста, знову і знову упізнавала вона, й від навколишніх розпитувань її врятувала глибока непритомність. Мало ж того, що її рідний тато поліг десь безіменно за махновську ідею, так оце ще й виявилося, що Василько – невідь чий син! Тобто відь чий.
– Вибираймося звідсіля, доки не пізно, як фахівець вам раджу, – благав фюрера особисто фон Гудеріан, – на біса нам цей дикий народ і їхні дикі землі? Ми вже об них всі танкові гусениці постирали.
– Треба стерти їхню пам’ять, – була несподівана відповідь.
– Пам’ять? У гусениць? – не збагнув той.