– Ні. Пам’ять у слов’ян.
– Набіса нам їхня пам’ять? – не втямив танковий маршал.
– Бо вся наша Германія стоїть на слов’янських землях – «Аненербе» це розкопало. Уявляєш? Археологія знаходить лише давньослов’янські артефакти, жах. До такої міри, що навіть сама назва «Берлін» – слов’янська, га? «Аненербе» мало довести зворотнє, але навіть не додумалося хоча би якогось предмета германського підкинути в свої розкопки. І що тепер? Лише завоювавши всі їхні землі, ми зможемо стерти геть їхню історичну науку, а дати їм іншу.
– Як? – танкіст не дуже тямився на гуманітарних тонкощах.
– Для початку запровадимо їм другу державну мову. А потім заберемо їхню. А потім все інше заберемо.
Така перспектива виявилася завеликою навіть для підкорювача тотальних просторів, Гудеріан спітнів. Він би геть вдичів, коли б довідався іншу історичну правду – а саме про хлопчика Васю.
Й тому Гітлер про всяк випадок понизив рейхсмаршала у військовім званні.
Працівники ЗАГСу ніяковіли від величі моменту – ще б пак, не кожен день доводиться розписувати фюрера нації з його споконвічною нареченою.
Після скромних урочистостей присутні розійшлися, багатозначно зиркаючи на альков. Однак молодята не поспішали, хоч знадвору вже було чути радісне тупотіння і такі ж вигуки більшовиків, деякий час Адольф і Ева дослухалися, доки він не витиснув з себе:
–Їх хабе кіндер, – що в перекладі з рідної айстро-угорської мови означало «я маю дитину».
Жінка спалахнула:
–Знайшов час, коли сказати. Де та дитина?
–В СРСР, – болісно прошепотів він.
Ева Браун рвучко підвелася, бо вся історична правда вмить постала перед нею. Хутко подерла на клапті шлюбне свідоцтво й жбурнула ув очі нелюбові. Пішла в сусідню кімнату й застрелилася.
Адольф же довго сидів за своїм велетенським рейхканцелярським столом і збовтував перед очима каламутну ампулку ціаніду.
–Ех, Зінько, Зінько, – гірко зітхнув і тяжко надкусив.
Однак спогади про рідну Полтаву й місцеву красуню були такі потужні, що отрута не подіяла. Тоді він розжував геть капсулу – аніякого результату.
– Казли, – подумав він про гестапо, яке навіть путньої отрути виготовити не змогли, однак потім його думки потроху навернулися на власну велич і силу духу, перед яким безсилий навіть ціаністий калій. – Та тьху ти.
Він виплюнув скло на підлогу, вірний його пес арійської породи Норд кинувся туди, лизнув і вмить вивернувся лапами догори – остання агонія і вірного побратима не стало.і
Гітлер довго дивився на чотириногого, потім важко встав. Згорблений, почовгав до сусіднього покою, взяв з неживих пальців Еви Браун «браунінга» і глибоко вставив в рот.
– Василечку! – ще встигнув викрикнути він, болісний цей зойк злився з пострілом, й довго відлунювався підземними коридорами та бункерами рейхканцелярії.
... Василь Адольфович Сергійчук про всяк випадок виправ свого ще довоєнного костюма, а мама Зіна старанно випрасувала його, адже це в перший раз його викликали туди. Він ішов й іноді радів, що місто встає з руїн, ось наприклад добряча будівля обкому компартії – ич як вимурована. Помилувавшись, він обережно прочинив двері, віддав повістку й потроху зайшов.
Комісія засідала надто поважна, таких дебелих облич Василь давно не бачив. Вони довго перевіряли папери, особливо про нагородження оного «Заслуженим металістом Полтавської області», тут всі напружили шепіт, чи часом із депо вже кого не нагороджували? Доки добряча секретарка не повідомила, що Василь Адольфович особисто намалював усі наочності у сусідньому фойє.
– То ви виходить, ще й художник?
– Самоук, – зашарівся той.
– А от скажіть, – мовив один гіпертонічного кольору, – а що це у вас за прізвище таке – Адольфович?
– Батько мій одего із поволжських німців, – тихо видавив чоловік те, про що довідався од матері.
– Яких ще таких поволжських німців? – настовбурчився той. – А може ви, пробачте, із яких єврейських кровей?
Василя як підкинуло:
– Я?! – обурився той. – Я із інших поволжських, що я одего од звонка до звонка провів лічно всю війну на Волзі! От яких я кровей, многократно мною й пролитих – із Сталінграда!
Й він гордо випнув на грудях орден «За оборону Сталінграда» так, що президія знітилася, бо в неї ні в кого такого не було.
– Ну то почепіть поруч з вашим орденом ще одного, – голова президії пленуму урочисто посміхнувся і вправно чиркнув пером по паперах, – вітаю вас з врученням «Ордена перехідного прапора соціалістичної Праці»!
І хотів вже потиснути руку, коли раптом перепитав: