– А чого це у вас такі куці вусики під носом? – тягнув він паузу. – Я би порадив вам зголити їх, Адольфовичу.
– Вуса такі само, як у комдива товариша Ворошилова, – ображено прошепотів чоловік.
– І чолочка така в нього? – кивнув він на клиноподібний чубчик Василя. – Як по-дружньому, то я би порадив одстригти і це.
Чоловік згідно закивав і поспіхом потиснув протягнуту долоню, а потім вкривався потом, доки йому на відлоги чіпляли високу відзнаку.
Спускався точеними малахітовими сходами без поспіху, бо його мучила думка:
«Одего Сталін після Великої Перемоги взяв і скасував ураз усі орденські виплати героям, а от за новий Орден – чи скасує, чи ні?» – тривожно зиркав на яскравий лацкан. – «Та Бог з ним, все одно дітусі тата дужче шануватимуть», – хукнув на металеву поверхню відзнаки й потер рукавом. Він посміхнувся, бо вже бачив, як його трійко синочків по черзі бавитимуться сяючою нагородою, як радітимуть з цяцьки усі троє, чубатенькі такі, несподівано чорняві з глибокими темнокарими очима.
Тут він побачив себе у велетенському лискучому дзеркалі, різьблений граніт рами відтінював ефектно відображену фігуру, Василь озирнувся – анікогісінько в мармурових коридорах, всі пішли на пленарне засідання; він хвацько ляснув підборами й несподівано рвучко й прямо викинув перед себе вгору долоню:
– Служу Радянському Союзу! – майже вигукнув він.
І змахнув за це сльози подяки.
Слово любов
Крапало на гіпофіз цілий день, я це помітив, вже приїхавши на кінцеву – ясно, що там ніхто не ждав, коли раптом далеко за мокрими кущами помітив білу постать, яка мигичила на лавочці.
– Хто це такий ідіот, як я?
В школі такого самого не існувало й здавна, а тут побачив дівчину, зачіска її досконаліша за перуку, тобто мжичка не пошкодила. Вона встала, й з удаваної радості я збагнув, що теж не впізнала. Хоча пройшло п’ять років, однак контактні лінзи в нас замінили окуляри, а особливо спотворював пам’ять одяг, для нас, колишніх, недоступний. Невпізнанна тривало мить, цілу мить, аби радість зустрічі стала убивчою. «Людка чи Мілка?» – мижичило в голові – так мало часу пройшло, а вже забулося найголовніше.
– Людка! – писнув я.
– Толька! – заверещала вона.
«А може Мілка?» – лякнувся я обох імен, однак щасливо пригадав їх, бо вони були Людмила.
Ми втрапили в обійми й крутилися, мотиляючи кульки з харчами і тут я відчув полегкість, що ніхто не прийшов на цю зустріч, адже призначену задалеку, далі, далі, аніж куцих п’ять років. Бо спина в неї виявилася надто легкою для такої пружності, тобто, вік пішов на користь. Так, ідея гарна – зустрітися класом в ювілей і відзначити його на катері. Однак коли по телефону розписували, хто які харчі купить, вже відчувалася теперішня мжичка – не сказати б, холодна, але якась вогка. Тут я ще встиг подумати, що ніколи не торкався Людки, навіть на випускному вечорі примудрився не потанцювати з нею. Чому? Це була велика загадка для такого великого мудька, як я.
– А я думаю, ну якого ще одного дурня принесе сюди? – верещала вона, одхекавшись од першої радості.
Так, щось єднало нас, наприклад, відсутність парасольок, свою я не взяв принципово, щоб віднадити дощ.
– А я думаю, – посміхалася вона, – от візьму зонтік – і обов’язково дощ піде. Тому й не взяла, ну?
Вмить скисла, узрівши, що я теж без парасольки – обгорнув її курткою й легко, несподівано сказав:
– Любов моя, – мало не засміявся я.
Бовкнув найдурнішим зі своїх голосів – наче вона могла знати про мою таємну любов у 8-у класі, якою я любив її аж по 9-й – про це не здогадувався навіть класний керівник, викладач фізкультури. Незважаючи на ці обставини, спина її раптом обм’якла. Тут я, мудько, згадав, що нікому не освідчувався в коханні, навіть жартома, вважав надто сер’йозною справою. Вже вирішив пояснити про злощасний 8-й клас, коли відчув її губи. Якби міг думати, то здивувався, адже прилинути, тримаючи кульки під тісною курткою – річ неможлива – де ж вони взялися, губи, котрі виявилися швидшими за просту правду, що вони цілують?
Загалом, мудьки, це такі люди, які спершу все мають спланувати – а потім вимагати, щоб саме так і відбувалось. Бо тут відчув, що кульки попадали – як це могло взагалі статись? Тобто значно пізніше пригадав, чи кульки пригадали?
Добре, що ми на них не сіли й не розквецяли харч – а куди б поскладали всю нашу одежу? Чому не робили цього в 9-у, 10-у, 11-у класах, не кажучи про 8-й? Якби міг думати, то вирішив: вона така само мудьоха. Хоч у неї було хворе серце, вона вперто ходила на фізкультуру, аби такий я міг, затамувавши погляд, бачити, як вона, наприклад, закидає баскетбольного м’яча. Досконаліше за будь-якого хлопця, особливо, як я. Чого ті м’ячі коштували, знала лише мама та дільничий лікар. Навіть наш класний керівник не знав, бо якось облапав її у підсобці. Не сподівався, що вона виявиться дужою, навіть без крику сама видерлась, і це я помітив, як вона потім хапалась за валідол. Валідол! У 8-у класі...