Прозирнув захід й отетеріло відкотився за видноколо. Червонаве його проміння довершило гаму мітингового дійства, тепер до діяння взялися ртутного сяйва ліхтарі, на цьому зібрання почало зеленіти й меншати, з’ясувавши усі загадки, але було й багато таких, хто принципово хотів добути кінця, а хто не бажав тут мокнути, то побачить це з хронік, які донесе Іван та його камера, інструмент оприлюднення.
«Цей чувак вартий кастета», – подумав Іван № 2, – «спасибі партії за ето», – йому стало радісно, бо він посміхнувся. – «Хто йо зна, може й він й мене тут зняв? Кому воно нада?» – подумав він, що усі ці тут повернуться до сцени, аби збагнути, що ж тутки було насправді, і його пальці влізли наче в перстні, наче в каблучки, немов у залізну рукавичку, бо саме на трибуні оновився оратор і вся загальна увага вмить зосередилася туди, наперед.
Оператор крізь вічко побачив химеру: неймовірне небо завбільшки з дівоче око, лише чорніше й проблиск сонячного зору, який прохопив юрбуючого натовпа. Іван не подумав зняти такий загальний план, бо він не влазив весь в об’єктива, тому хутко одступив подалі од спин, туди, під дерева, лише якийсь дядько, хто рушив просто на нього, псував кадр.
– Я тобі, сука, зніму, сука! – плюнув він просто в картинку і вдарив.
Іван дуже побачив, що кастет фотогенічний, з шипами, рвучко вдихав мізерне своє повітря, а встигав пригадати, що зброю слід тримати в рукаві під манжетою, а не
в різних кобурах, як інші деякі оператори, от; й камера побачила, як кадр по діагоналі знизу перекреслила рука з пістолетом.
«Я тоді був дуже здивувався, що той, сука, так легко перекинувся на спину, но сознанія не втеряв, але й, лежачи, продовжував мене знімать, червоний його вогник червоно зирив, я був озирнувся – весь майдан стояв до нас спиною, бо слухав дуже важного оратора. Це добре, що цей сука так зручно впав, щоб камера була не побилась, голова йому ковзалася, непогано б її добить, подумав я; навіщо, щоб він запам’ятав мене навіки? Ми те навіки вкоротим йому сильно, встиг подумати я, почав нагинатися, що й побачив себе в об’єктиві знизу, я тобі, сука, познімаю – замахнувся кастетом, не на камеру, звісно – хороша річ, варта путчу, піднімав я кастета, бо він, сука, хотів затулитись камерою. А знизу побачив ще й вічко пістолета, звідки він тут взявся? Може, дасть Бог, газового? Подумав я про Бога, однак вирішив спершу вибить з руки зброю, но не встиг, устиг лише побачити постріл, але не почути, бо...»
Їж, мамо
Це була епоха, коли цигани ще їздили кіньми, тоді це було дуже зручно, адже на них не потрібні були водійські права. Цигани ж не любили ніяких документів, коні теж, вони любили не бензин, а траву, яка не потребувала мороки, їж її собі, де хочеш, скільки хочеш, цигани були потрібні коням взаємно, аби заготувати трави на зиму. А ще для того, аби одганяти вовків, яких тоді також було чимало. Підмануті конятиною, вони потрапляли під циганську влучну кулю й були дуже зручними для їжі, бо ніхто з навколишніх селян не бігав і не скаржився про втрату такого м’яса. Хутро ж можна легко натягнути на п’яльця, натерти білою золою й вигідно продати на базарі, бо вовче хутро покупці любили, адже воно було не собаче, яким тоді теж підторговували, але собака могла трапитися хазяйською й міг вибухнуть скандал. Отож вовча шкіра вважалася вищим класом серед післявоєнного жіноцтва, шапка чи муфта відгонила різних бродячих тварин, включаючи й агресивних свійських і диких птахів, які на дух її не терпіли нічого вовчого, а хутряні такі вироби мали тут дуже сильний ефект. Особливо поштарки мріють про такі оздоби, бо найчастіше підпадають під навколишню агресію фауни, що дуже ускладнює їхню роботу. Отож реалізація вовчих хутер дозволяла купувати неміряно сіна й соломи, і коняки зимували легко й приємно, тобто сито, і віддячували господарям відданістю та любов’ю.
Мій тато не був циганом, хоч і дуже кучерявий, і ще давно, навіть коли він ще не був татом, він мріяв тільки про мотоцикл. Звісно, мрія була нездійснена, бо на трудодень тоді платили одну копійку, отже назбирати потрібну суму треба було дуже багато часу. Однак тут на допомогу прийшла війна, бо коли вона відступала, тато пішов покакать у виярок і побачив там пробитого німецького мотоцикла. Тато вирішив його викотити знов на дорогу, але в нього, тоді ще дитини, забракло сили. Шарпаючи руль, він помітив, що з простреленого бака вихлюпується бензин. Тоді він вистругав кілка, намотав ганчірку й щільно забив, аби не витікало пальне, а, головне, аби не спалахнуло. Отож йому вдалося завести двигун і виїхати на шлях. Однак, незважаючи на це, тато був розумний, заглушив мотоцикл, а замість того у посадці почав терпляче чекати на темряву. І, скориставшись з неї, лише тоді нечутно приштовхав його на подвір’я й закотив у курник. Прикидавши хмизом та паліччям, він лише іноді розбирав маскування, й поночі викочував за село й вправлявся в керуванні. Хто не знає, що таке темрява, то скажемо: якщо ти натренувався в ній їздити нашими й без того страшними дорогами, то потім удень за тебе кращого водія не знайдеш. Й тато діждав такого дня, що став першокласним водієм з невдалого селянина. А сталося це тому, що він полагодив безнадійну фронтову покинуту полуторку, сам, без запчастин і посібників, чим заслужив право шоферювати в колгоспі і за його межами. Потім вирішив одружитися, для чого підвозив на шляху різних тьоть, доки не підвіз мою майбутню маму. Але перед весіллям вирішив бути гарним і продав трофейного мотоцикла циганам, чим започаткував їхню моторизацію, а натомість придбав гарне офіцерське галіфе, шкіряну льотну перешиту куртку, а, головне чоботи із шкіряною ж підкладкою.