– Ти подивися ув Ворошилова, – казав він, – ув його гімвно, а не чоботи, протів моїх.
– Де ж я побачу Ворошилова? – дивувався я.
– В у кіні дивися, в шо його ноги обуті протів моїх, – вдоволено рипав підборами.
Тобто все в нас йшло добре, доки не стало йти погано, мама захворіла, сильно отруївшись на полі ядохімікатами.
– Тут нада агромні дєньги, – називав фельдшер страшну суму.
– Дак таких цін немає! – щоразу підстрибував тато. – Хотів би я на такі ліки подивицьця, чи вони з золота зроблені?
– З хуже золота, – пояснював фельдшер, ховаючи стетоскопа. – Бо за ними треба їхать на Блочок.
– Зроду на Блочку аптеки не бачив, скіко там проїжджав, – сопів тато.
– Правильно, там ї нема. Но там живуть залізичні машиністи, а вони їздять скрізь по країні, особливо в Москву. І заїдя туди у військовий госпіталь, де працюють мої фронтові друзі, можуть купить у спекулянтів закордонні пігулки, – й називав цифру, од якої не лише мама, але й тато хрестилися.
– Це міні нада циганам полуторку продать і й сідать потім в тюрму, щоби маму вилікувать.
– Да, – зітхали ми вчотирьох.
А мама ще й плакала і, щоб ми цього не бачили, затулялася липким волоссям.
Бо продать у нас нічого путнього вже давно не було.
А була в полуторці за кабіною купа мішків і от одного разу я заліз туди й зарився, а потім принишк. Дуже ж хотілося подорожувати, світу побачити. От сиджу я там у темряві й жду, доки світ з’явиться, а там окрім пилюки нічого й нема. Коли чую, мотор заглух геть. Перечекав трохи, висовуюсь із тенту і бачу гарну тьотю, яка допомагає татові стелить на горі скатертину й допомагає накривати наїдки й напитки. Так я уперше побачив не тільки світу, а голландський сир. Бо нам його навіть в кіно не показували, такі часи були.
І от що я бачу:
Тато, який ніколи вдома вина не пив, бо «за рульом», – тут наливає собі й тьоті його по повному гранчаку, чекаються і зо сміхом перехиляють. І отак раз по разу починають ту скатерть потроху перетворювать на простільню, для чого вони потроху роздягаються. Так, що я вперше в житті побачив те, що тоді ні в жодному кіно не показували, спочатку мені здалося, що вони голі борюкаються, як борці на килимі, і тьотя, хоч і була переможена на лопатках, а однаково не здається, а продовжує усіляко пручатися, до мене не одразу дійшло, однак я здогадався злізти з кузова, підповзти, згребти тьотину одежу й усю батькову, включно з чоботами й швидко податися з гори. Лише потім почав плакати, доти, доки не почув, як тато матюкається, бігаючи навколо машини. Голий, він присідав, махав руками на тьотю, яка скорчилася, горнучись у простільню. Я тихенько утирав сльози на неї, білу міцну й гарну, з парашутної трофейної тканини, яку я не зміг украсти.
Шмотки я заховав у курнику, закидав хмизом, добре, що курей ми давно продали.
Тато приїхав голий, злий і в простільні, з подряпаним лицем, м’яв кучері й розповідав, як вирішив скупатися в річці Луганці, роздягся, склав одежу, пірнув, і як потім його за це повністю обікрали.
– Сволочі, навіть трусів не пощадили... Харашо, що хоч машину не взяли, – зітхав він.
За якийсь час я знайшов потрібних циган і продав усю одежу татову й тьотину. Й подався на станцію Блочок, і навіть знайшов потрібного машиніста.