– Да не, – пробурмотів він на мої гроші, – їх на раз перднуть.
І назвав суму, таку, що й сам присвиснув.
– Ти ж пойми, що по приїзді міні треба оддохнуть послі рейса, а я як мудак должен бігать по всій Москві і ризикувать по спекулянтам, шо, може, й назад на свій паровоз не попаду. Хароший в мене паровоз, «СУ» тобто «Сталінєц усілєнний», дак це пошти шо те саме, шо самогонний апарат... Дак про шо це я? Да якщо й я безплатно пробіжку по столиці зроблю, до однак й на половину лікарств не вистачить.
Тоді я плюнув і пішов купив найдешевший фотоапарат «ГОМЗ», хороший вже тим, що мав великі такі кадри пластинчаті, що й не треба збільшувача, а друкувати контактно. До нього додавалася брошура-інструкція, що теж було дуже зручно. Практикувався я в посадці, а друкував уночі на горищі.
Довелося довго чекати, доки в тата не загоїлися подряпини, й він знову не почав чепуритися, – мив кучері не хазяйським милом, як належить шоферам, а брикетом міської «лаванди». Отож я заліз в кузов під мішки й зачаївся.
Почали вони цілуватися в кабінці, і я дуже злякався, що в мене нічого не вийде. Але потім вони перебралися на траву, розстелилися, пообідали. А потім взялися одне за одного борюкатися, особливо їм вдавалася боротьба в партері. Я з кузова одв’язав поворозочку, одсунув тент і не поспішаючи зробив кілька вдалих знімків, звідси, згори, був непоганий загальний план. Тьотя була вигадливіша за тата, при чому, відпочиваючи, щасливо сміялася, а потім знову кидалася у схватку, тому мені довелося сповзати вниз і фотографувати з-під коліс, ніколи б не подумав, що під машиною так багато бруду, особливо пилюки, а, лежачи, було дуже незручно перезаряджати фото-пластини. Отак я повзав, доки вони в мене не скінчилися, запакував апарат і покотився з пагорба.
Найважче було тягнути нагору в «лабораторію» відро води, воно було важке й незручне, але коли вже розташувався там з банками й реактивами, то все пішло гаразд. Добре, що я вже був дорослим і вступив в піонери, і міг обмотати лампочку червоним галстуком, ситцевим, отож мав червоного фотоліхтаря; вибрав найвдалішого негатива, придавив скляну фотопластинку до паперу й потім подивувався, яка висока була якість контактного фотовідбитку.
Знайти потрібних циганчат було неважко, я продав першу зтиражовану композицію за непогані гроші.
– Хароше фото, – прицмокували вони, – чіткість отлічна.
Ще б пак! Тоді скрізь ходили ще неякісні кілька разів перезняті фотки з блідими трофейниими фрау, а тут же все знято на яскравій природі з класною закритою діафрагмою, кожну волосинку видко, особливо на кучерявому татові. Отак почався мій шлях у фотомистецтво. Таємне, про нього знало лише горище, де я ховав апарата і розчини.
Тиражі зростали. Страшно подумати, але коли я, друкуючи чергову партію відбитків, чув знизу, як хропе тато, то чомусь ці фотки виходили якіснішими.
Довелося, правда, од такої роботи, втратити піонерського галстука, бо він пропікся лампочкою й прогорів. Тато побачив на ньому чорні проріхи й лаявся:
– Курить почав? Гляди мені, – донюхувався.
Але щоразу привозив з рейсу нового.
Машиніст з Блочка прибув зі столиці з першою партією закордонних ліків, добре, що в нас була Москва і в ній були такі гарні пігулки, од яких мама хутко ставала на ноги.
– Що це таке? – дивувалася вона, коли я таємно приносив для неї з чорного ринку твердий жовтий сир.
– Це в Голландії такий роблять. Лікуйся ним, мамо. Тіко батькові не кажи.
– Боїшся? Кажи, де взяв?
– Вступив у «червоний хрест», мамо. І там нам виділили.
– За що?
– Хто хороший актівіст.
– Ти ж, синку старайся. А я тебе не підведу.
Й дійсно, вона хутко йшла на поправку, швидко стала знову молода й весела. Чого не скажеш про тата, бо його почали впізнавати скрізь по області – спочатку циганчата тицяли в нього пальцями та раділи, а потім і в пивних з нього сміялися, і на базарі; дійшло до того, що він не міг спокійно в кінотеатр зайти, чи сісти де за магазином пограти в карти. Навіть в доміно, одного разу під клубом компанія, регочучи, показала йому таке фото.
– Мужик, скидай штани, – надривалися вони, – і показуй оту бородавку! – тицяли вони на зображення.
Тому він додумався збрити кучері й поголив вуса, потім взяв збільшувальне скло, випалив геть бородавку і наше сімейне життя налагодилося.
Для протоколу
(з циклу «Швидка проза»)
Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього «Євра-2012», то були вже нічого цікавого не ждали, а, особливо, жахливого, як це буває з кождними правоохоронцями. Якби не лютий, сказати б, нечуваний крик «а-а-а!!!», такий, що в ньому вже ніяк не можна розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля вирвалась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що вона була кругом гола, промчала крізь нас крізь ніч, в чому була.