«Та що ви», – вирвалося у мене, – «якіщо хочете, можете ще й наступити і на другу».
І хто б міг подумать? Ну? Бо вона взяла і так легенько й натиснула другою своєю гострою шпилькою на іншу відповідну мою ногу. Так, що ми з нею раптом обоє взяли і засміялись.
Не буду більше розказувать, як ми з нею гуляли подалі од гастроному, як посміхалися при цьому, як отак поки махаючи різними руками, наші вони раптом при цьому вони не ляснулися. Так точно, що ми ними стиснулися пальцями, що вже ніколи не можучи їх розірвати.
Ну, що аж її рука раптом ставши дуже теплою, причому не могла цього приховать, бо почала чомусь тремтіть. Хоча при цьому не сказала мені ні слова. Так, що ми при цьому чомусь почали озирацьця, щоб не дивитися одне одному в вічі, доки не побачили ними оцьоє самеє параднеє, хоч і був вже вечір ночі.
Не помню вже, як ми сюди потрапили по причині темряви. Особино, як почали цілувацьця, для мене це була загадка, бо, несмотря на мій возраст, я цілувацьця ще й досі не вмію, і танцювати теж, хто в таке зможе повірить? Доказом чого може послужити той факт, що я й досі ще не навчився на велосипеді.
– Ти давай це годі, я не для того через тебе оббігав всі околиці, щоб слухать про велосипед, – нарешті одхекався Дацько, хоч він і був розрядник по спорті. – Не одвлікайся давай.
Побачивши проти себе оголений його пістолет, ман’як хотів заплакати, але, глянувши, передумав, як це буває з ман’яками.
– Ви не повірите, ми тоді не стали знімать зі себе одежу, а лише ту, яка мішала, бо не сображали, шо робили. Бо зі мною це було вперше в парадному, і я можу твердити, що в ней теж. Бо вона хвилювалася більше за мене, бо дрож її рук передався вже всійому її тілу, бо поцілунки вже були почали нам обом заважать, і щоб ліквідувать їх, я змушений був повернути її лицем спини од них до себе, тому, певно, усе так швидко почало починатися.
(Дацько вже захотів спитати, що саме, але я урвав його жестом погляду. Бо в нашій роботі особливо важливе є щоб одним необережним словом легко увірвати щиросердне зізнання в момент прокидання совісті в людині, навіть будь вона при цьому й ман’яком).
– Я ні одної миті мгновєнія не насилував її, повірте, в жилому ж поміщенії, просто все само по собі склалося, так само, як ми тоді в гастрономі наступилися ногами. Шо ми просто не встигли опомницьця раніше, ніж усе проїзошло. По-відіму вона теж тоді йшла зі своєї роботи.
... і от ми починаємо продовжувать так, що я при цьому не вірю ні собі, й ні їй. До такої міри, що вона вже починає потроху постогнувать, як би даваять мені починать розуміть про це, і я тоді ну, ну, ну, ну, тоді я щоб якось їй за це одблагодарить, починаю свободною од сексу рукою упиратися для цього в оцю самую стіну, да будь вона навіки проклята, бо мені ж нічим було подумать ув темряві, що женщина в цю мить обома руками трясе секції важких металевих перил, які сказались в парадному, будь воно прокляте, ну, я тоді просто не був в состоянії думать про це, бо вона вже щосили штовхалася од важкого заліза, за допомогою якого стогін почав переходити в хрипи, і щоб хоч якось їй допомогти, я почав рукою інтуїтивно шукать точку додаткової опори, доки й не знайшов нею цю кляту стіну. Бо я по спеціальності за фахом інженер, мабуть тому мені в голову прийшла автоматично така ідея. Знайдя її, я теж починаю тихо стогнати, посилая сигнал, що розумію усі її звуки, тим самим їх посилюй, а особливо тим, що хочу щосили для цього кудись упертися в тісному старообрядному парадняку.
(Так він якось по-своєму почав давати пояснення, що навіть Дацько знову назавжди перестав дихати. Як буває з усіма дітьми, коли, бувши малими, вони слухають страшну казку, при чому назавжди од неї затамовувавши подих).
– Ну! – не витримав усього цього Дацько.
Бо він був дуже балакучий, як усі розрядники спорта.
– А... так на чому ж це я?.. – злякався голий посеред парадного чоловік. Доки не намацав тут же голі жіночі труси. – А-а, тоді я почав ще зручніше для цього упиратися рукою, не думаючи нею, до чого це може її призвести. Бо там на стіні була невідіма мною в темряві дореволюційна електропроводка. Будь проклят царат!
Состояща із плетива мідних дротів, що я необережно взяв і роздавив стару їх давно зотлівши по цій причині опльотку ізоляції. З тих її старих ще дореволюційних часів, яка довго ждала своєї черги, бо яка од старості чекавша цього і могла легко вже пересохнуть і од чого розкришитися ще в ввєрєнний їй період.
Розсипатися, тобто. Але тут виною є ще й дореволюційна секція залізо-перил, які од своєї старості теж обсипалася краскою фарби, геть обіржавівши при цьому до голого металу. Чим легко пропустивши мій контакт од фази моєї руки аж до її рученят, якими вона стискала залізо заземлення їх на холодну її сталь.