Кирзова ніч
(міні-повість)
Аты-баты, шли солдаты,
садок вишневий коло хати.
Сонна гусінь рухалася сотнею чобіт, освіжаючи все навколо гуталіновим духом. Тим часом Вович-салабон днювалив під грибком, з насолодою споглядаючи на плац, бо прийшов сам зампол, замполлітра Саприченко, колишній кіннотник, помуштрувати піхтуру.
– Люблю, – приказував він щоразу, – от люблю ето дєло, помуштрувати, і все. Люблю!
Вович-салабон тільки-но зустрів ранок в сосновім бору бо днювалив, ще хвилину тому ввірений йому грибок нагадував такого самого в далекому омріяному «Гідропарку», а зараз вже ні, хоча солдат й тамував щастя, що колеги тягнуть носок, а він ні.
Підполковник рикнув, рота слухняно тіпнулася й поповзла на місце, де ніколи не ступала нога жінки, на полігон. На радість Вовича-салаги, рота складалася переважно з дідів і черпаків, це такі, яким кирзові чоботи мозолів вже не натирають, а навпаки; й салага міркував, чого ж це вся наша вітчизняна преса не раз, і не два оголошувала війну туфлям на високих каблуках, бо вони шкідливі для здоров’я, й жоден тобі журнал не заїкнувся про кирзяки, які, хоча вони і з низьким каблуком, а, безперечно, не більш корисні. Правда, доки їх не одполіруєш ізсередини онучами.
Сотня баклажок булькала улад із водою, туп-туп, хлюп-хлюп, заплющиш собі очі під грибком – і ти вже знову в «Гідропарку» під хлюпотіння дніпрових хвиль, саме тут рота роззявила рота на ширину прикладу й заспівала полкової, Вович так стрепенувся, що Дніпро щезло.
Марусю – раз, два, три, калину,
Чорнявую дівчину,
В саду ягодой рвало!
***
Кусок Дерчак був такий: очі кольору пряжки, лице фактури протигазу, зуби хоч рідкі, однак чорняві, наче їх чистив ваксою, словом, Вович-салага його не любив, бо був при ньому шестьоркою й страждав, бо лице в начальника й без того було таке, хоч фіговим листком його затуляй. Рота прямує, а хтось і кине йому в спину:
– Кусяра!
Кусками в піхоті прозивають старшин-надстроковиків; правда, у флоті їх коментують не краще – сундуками. На кораблях існує ще страшніша посада: замкомпомордє (замєстітєль командіра по морскім дєлам), тому Вович з жахом радів, що служить на суходолі.
Щодо полкана Саприченка, той навпаки, був розслабився, йому враз здалося, що служиві ще дужче уподібнилися, й він похвалив роту.
– Служу Радянському Союзу! – відповіла та.
***
Якось до військової частини прибув генерал товариш Панченко із ревізією й начальство вирішило показати йому показову атаку. Тоді ж діди й вирішили помститися кусярі Дерчаку, «собака – друг людині», – казали вони, – «однак біда, коли людина стає собакою».
І от – атака! Вояки повзають, бігають, падають – усе, як слід, але що це? Дерчаківці після кожного пострілу раптом лізуть в густу траву й починають визбирати стріляні гільзи... Жах.
Слава Богу, генерал і не глянув на маневри, він сидів у затінку від грибка й плямкав. А потім зібрав офіцерію й почав розбирати – витяг записничка, вичитував звідти: перша рота не туди пішла, друга не туди стріляла, третя взагалі зупинилась.