Нова книжка Богдана Жолдака явила його творчий портрет багато в чому знайомий і впізнаваний. Воднораз той портрет бачиться в інтер’єрі слова оновленого, я сказав би – продуктивнішого, усвідомленішого, ретельніше зваженішого. І в кожному разі ця книжка, з першої ж сторінки постаючи звабливою і притягальною для прочитання, дає чимало нагод усім учасникам і шанувальниками сучасного літпроцесу уважніше поставитися до творчості письменника, однакової мірою як талановитого, так і неоднозначного. А яким іще має бути справжнє художнє явище?
Віктор Баранов
Яблука з райського саду
(із циклу «Прощавай, суржику!»)
Був у нас в селі такий Матвєй, якого ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на сезон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.
Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?
Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить.
І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, юнськи і по-тайванськи. І од чого він став сам такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нарешті, стали нужні ці книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.
Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мірє животних не бачили. Вона як теля, у тому смислі, що завбільшки. Але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом, їм таким скрізь, що й навіть у пащі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився ще більш жилавий, аніж його господар. І хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак і посперечатися з будь-ким начитаним у плані єдіноборства.
Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що положено було знати собаці, жилать не жилав.
От яким путьом об’явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні сади од колгоспників. Що мені особисто не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не полупалося! В період цвітіння чи почісування в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в правлінні колгоспу удавалося лише путьом Матвєя. Який би рішив цю проблему і без свого барбоса. Так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим попало, включая сюди навіть і голову. Бо він, відімо, представив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із книжок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав’язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю. По якій слідом мчала тінь, чорной молнії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.
Наші хлопці почали обходить його сторонкою, особино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто. Тобто, своєї малочисленості, яка робиться щороку ще малочисленішою. Такою, що навіть наш бригадир і то опасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити флакона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити...
Та в кожного пропадала охота мати з ним справи. Варто лише в край ока глянути на його жилаве лице.
Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, дога по національності, на яку жодна наша псина сільська побоялася навіть писнути, не те що гавкнути, поховавшись при одному прибліженії хто куди. Так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям...
Ну тут була ще одна причина цієї історії, а саме: страшна нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія. Яка рано чи пізно мусіла зіткнутися з оцим новим сторожем колгоспного достатку.
Матвій же, начитаний многого із книжок, ним же списаних, дуже дивувався, що не може постигнуть: ну чого він, такий класний, такий столичний, а не знаходить у жінках ніякого одзиву. Навіть у тих, хто сільського фасону. Незважаючи навіть на свою кругом жилавість. Та ще й у нас, у селі, де котирувалися куда мєнєє жилаві і по віку мєнєє Молоді дядьки, яких ставало кожного сезону менше по причині загибання сільського господарства.