Дивується офіцерія:
– Оце проф... Як же це так – й разу на поле не глянули, а все геть чисто знаєте наперед?
– А ося як, – плямкнув генерал, – під Можайськом було, в 1934 році. Пам’ятаю, тоді приїхав до нас на маневри сам Ворошилов й особисто розбирав. Я тоді, не будь дурень, усі його слова записав, – генерал солодко плямкнув і постукав нігтиком по палітурці, – і відтоді вони мене ні разу не підвели.
Вже після «літучки» захмелілий полкан підізвав Дерчака й взяв його за гланди:
– Що це за атака в тебе була, я тебе спрашуваю!
– Не смію сміть, товаришу підполковнику...
– Тамбовський вовк тобі товариш, я тобі питаю: що ти зі мною зробив? Мудаком хотів виставить? Перед геніралітетом?
– Не смію...
– Хто це так рядових навчив стріляти, га, щоб вони за патронами повзали? А я тобі, падлі, довіряв, у перший ряд тебе ставив! А якби, падла, товариш Ворошилов приїхав – ти б мене теж напозорив? Га? Хто їх такі херні навчив?
– Товаришу підполковнику, вони самі так навчилися...
– Як це?
– Назло мені, товаришу підполковнику...
– Це називається втратить авторитет в лиці подчиньонних підлеглих, так?
– Так точно!
– Любити їх треба, людей. А ти їх розпустив, га? Га? Чи не га?
Й так далі. Це був найперший прочухан за всю довгу строкову й надстрокову службу сержанта.
– Ну й маєш виговоряку із занесенням, – силою волі підполковник не вимовив «у сраку», – а в особову справу!
Сержант як почув, то зуби в нього почорніли. Він зарипів усіма пружинами, і якась тріснула.
***
Салабон Вович працював в клозеті, власне, тому він й працював там, бо салабон, «солдаче життя», – весь час думав він. Черпаки й діди подалися робити діло дурніше, однак приємніше – прибирати ліс граблями, щоб шишок не було.
– Так вже зроблена армія, – повчав колись зампол Саприченко, – щоб ніхто без діла не тинявся – треба, щоб усі тинялись з ділом.
Скрізь тут розповідають:
До показової частини мусив приїхати найбільший секретар, а тут справжнє лихо – уся трава на полігоні взяла й вигоріла, рудою стала. Однак начальство не розгубилося й наказало:
– Забризькать усю траву зеленого фарбою!
Що було й зроблено, всю траву перефарбували назад в зелений колір – це тобі не ліс од шишок прогрібать. А, подумавши добре, ще й начистили весь асфальт гуталіном, щоби був не вигорів теж до рудого кольору.
Ще розповідають: в сусідній ракетній частині до візиту того ж секретаря фарбували в зелене все, особливо ракети. От стоїть на драбині салага з відром, почепив їй на ніс, і вже майже дофарбував, трохи згори лишилося, коли паніка:
– Їде!
Салагу хутко одігнали, бо не був перефарбований; йде високий гість і раптом всі бачать – на носі ракети висить гидке відро з під фарби...
– Що це таке? – здивувався високий гість.
– Іоноуловітєль! – не зморгнуло оком начальство.
– Я й сам знаю, що – іоноуловітєль... Але чому – не– пофарбований ?!
***
В прочищеному од шишок лісі почалася політробота, прибув зампол товариш Саприченко, колишній кіннотник, він одразу, за належною методикою взяв аудиторію:
– Сьогодні ми будем осваювать... – він зашарудів паперами. – А де це Сіренко, товариші? Чого це Сіренка не бачу? – хитренько так запитав.
– Товаришу підполковнику, до нього на побивку приїхала молода дружина, – радісно відповіли солдати.
– Он воно що, молода дружина... Молода дружина, це хорошо. – Підполковник лукаво посміхнувся: – Так, що ж, товариші солдати, він її – осваює? Га?
Ті так дружно реготнули, що з сосен обсипалися нові шишки.
Кожен замполіт навчений, що будь яку розмову з солдатом обов’язково треба починати з еротичного елементу, потім з партійного, а лише потім рвучко переходити до справи, от наприклад викликаєш недбалого служивого, й:
– А чи знаєш ти, що великий письменник Чехов був імпотентом?
– Ніяк ні! – радісно витріщається той.
– Бач, а як багато він при цьому написав... А ти, молодий, здоровий, що тобі мішає? тебе партія для чого сюди направила? щоб ти, а з отакенним таким здоровенним хером – а ще жодного рядка додому матері ще не одписав!
... доки солдатики радіють нагоді посміятися, а Саприченко вже узвичаєно загунявив з паперів:
– Йдучи од зустрічі двадцять четвертого з’їзду партії до зустрічі двадцять шостого, ми всі, як один, мусимо знати про місце й пользу од бойових тривог...
В лісі одразу стало тихо-тихо, жодна тобі шишка не ворухнеться; бо дуже давно, коли ще була кіннота, туди набирали таких, хто розумом не перевершував власного коня. Чи кобили.