Салабон Вович щиро намагався збагнути, про що балакає підполковник – на дідька лисого усі ті нескінченні бойові тривоги здалися? Наприклад, ти спиш, а тут падає атомна ракета, ти прокидаєшся – а тебе вже й нема.
Він почухався і вирішив таки написати додому матері листа й старанно вивів перші літери.
«Добрий солдат, – подумав про нього замполіт, – конспектує».
В кожному жарті є частка жарту, не зчувся Вович, як до слів про погоду, побут, харчування вписав і кілька замполітових перлин. Згодом уся рідня переполошиться, прочитавши між рядків про дозвілля та самопочуття й таке:
«Китай знаходиться під загрозою нападу на Радянський Союз».
«Сіонізм – це також націоналізм, лише не український».
«Учасники Варшавського договору уклали пакт про ненапад одне на одного».
«Й українською мовою також можна доволі точно висловити думку, бо вона хороша тим, що як ніяка інша схожа на російську».
Нічого тут дивного не було, просто такі фрази виривалися із узагальненогомонотонної промови й автоматично фіксувалися. Усі інші куняють, це ті, хто не сплять, лише сосни слухають лекцію замполіта. Побачив він, що таке діло і сказав до себе: «годі тут розводить демократію», а вголос раптом сказав:
– Хто спить – встать!
Більшість підхопилася й виструнчилась, решта зареготалася, а потім і усі разом – Саприченко знову перехопив ініціативу, от він і заторохтів про своє:
– Насьогодні, товариші солдати, імєється на увазі наступне – партія нас вчить, що ми гідно зустріли двадцять четвертий з’їзд її і ще гідніше маємо зустріти двадцять п’ятий його...
Вович не зчувся, як занотував і цю фразу.
***
Кусок Дерчак сидів глибоко в лісі і ще глибше думав. Про що? Загадковою істотою він був, навіть його особистий салага Вович а не зміг би здогадатися, звідкіля б він, наприклад, знав, що в камері схову у валізі сержанта приховано багато предметів, яких не раз і не два шукали усією ротою? Або, наприклад, що старшина-надстроковик цілком серйозно прагнув стати маршалом. А що тут такого? Адже кожен маршал свого часу починався зі старшини-надстроковика... Однак ота витівка колег з одстріляними гільзами (а особливо нещасливі її наслідки) неначе очі йому відкрила, збагнув, сердега, що не просто з отакими підлеглими дослужитися до головнокомандувача. Ніколи.
Він сидів і пригадував Зайончика, служивого, якого комісували з армії «за ідіотизм», той раптом почав щоночі ломитися до зброярні, на запитання неодмінно бубонів:
– Мій автомат ржавіє.
Всі з цього сміялися, а потім довелося одпустити.
«Прикинувся, хитрожопий», – кисло усміхнувся Дерчак, – «точно, що прикинувся, хитрожопий білорус».
Отак, у лісі, перекидався світ.
***
Чи бачив хто клозета на тисячу чоловік? О, це споруда не менша за римський Колізей. Коли сюди приїхали підшефні піонери погратися у війну, перше, що їх вразило, то був цей коллос.
– Що це таке?.. – запитала симпатична піонервожата.
– Склади. Військові склади, – не зморгнув замполіт Саприченко.
– Вони охороняються?
– Так точно. Можна сказати, круглосуточно.
Салага-Вович старанно одшкрібав стіни, солдати завели дурну моду – видирати отут з газет усілякі заголовки й тулити до стін:
«В закорма Батьківщини», «Напружимося й виконаємо», «Місто – селу», «Збільшимо добробут», «Комуністом бути не на словах, а на ділі», зрештою, будь-яке гасло набувало тут справжнього змісту, а начальство цього страшно не любило, бо в нього було інше одхоже місце, позбавлене витівок.
***
На полігоні починався дощик, небо насунулося, тріснуло конденсаторами й полилося, ще мить тому було чистісіньке, а тепер там було повно крапель, всі вони стукалися до солдатських накидок, пустіть, мовляв, усередину. А ті не пускають, бо мають для цього загострені каптурі, щоб служиві, рухаючись ланцюжком, були схожі на ченців-пілігримів. А чом би й ні? Живуть кланом, жінок не знають, вина неп’ють, скоромного не їдять, соромного не вживають, грошей не мають, в азартні ігри не грають, рано встають і рано лягають, і т. ін. А, головне, суворо додержують ієрархії.
Отже солдати йшли і лаялися, бо сьогодні зранку народна прикмета була, що дощу не буде – низько літали реактивні літаки; і от на тобі, маєш.
Дощ накрапав, земне тяжіння посилювалось.
***
До казарми завітав замполіт Саприченко й од порога почав пробирати особовий склад:
– Іду оце недавно і я бачу. Що я бачу? Дехто з солдат у вільний свій час художні книжки читають, я, звичайно, нічого проти художніх книжок не скажу, але хотів би бачить, що солдати у вільний час устави читали, а не белетристику.