Раптом генерал-дегенерат Панченко наказує:
– В напрямку лісу ворожий танк. Розгвинтить!
Бійці з обценьками спритно повзуть до танка, задихаючись кіптявою, обпікаючись об броню, розкручують її на шматки, звідти, з купи деталів і механізмів тікають вороги, вони бліді, тому що голі, лементуючи, мчать до лісу.
Падає дощ, сичить залізо.
... Вович насилу отямився, бо сонце добряче напекло голову, озирнувся навколо, але сну не побачив, лише обгоріла сосна додавала нереальності. В очах жовто-фіалкові плями, як колись на вольній волі в «Гідропарку», де, правда, їх можна занурити в дніпрову воду.
«За армію», – подумав він, – «лише тюрма гірша. Хоча там, принаймні, кожен знає, за що сидить. А тут ніхто не знає. Слава Богу, хоч війни зараз нема, а то б знали».
Тут він насунув на очі пілотку й уявив, що лежить мервий. Оці симпатичні жучки повиїдали б йому очі, бр-р. Він пригадав одну тут подію на маневрах, спочатку стріляли по мішенях, одну Володя вбив, іншій дарував життя; потім атакували, бо «ура» кричали, він також уракав, щоб не чути командирських матюків. Раптом – ляп, упав, упав і вже нічим «ура» кричати – повен рот піску. Отут і побачив біля самого носа страшне диво: на кожнісінькій стеблинці на кінчиках сиділи жучки, павучки, коники, мурашки й жодна не тікала, всі були мертві. Біда заскочила кузьок зненацька й вони рятувались, деручись нагору. Полігон – не місце для комах. Чимало передавив їх Володя за недовгий свій вік, але та картина вразила його.
***
Ще дві події вплинула на світогляд, це, коли він вперше по коліна в каші виповз на світ Божий з харчоблоку, там, усередині він щойно вимив тисячу мисок, руки були попечені гірчицею і уява теж (чомусь у війську лише нею, порошковою, миється посуд), живіт також нудило од духу чужих недоїдків.
Друга подія, це коли вперше прибрав клозет, теж на тисячу мисок, до цього Вова мав переконання, що людина їсть, аби жити, а не навпаки.
«Людина їсть, аби випорожнятись», подумав тоді він і одразу зробився циніком. Людина в його уяві стала проміжною ланкою в колообігу природи, сенс існування в перетравленні їжі, тим самим угноюючи грунт для життя на Землі. Калообігу!
Він боявся бодай глянути в дучку, чи не вийде сортир з берегів? Господи, скільки ж добра перегниває в людині, перш ніж вона сама згниє! Вкотре узявшись за швабру, стримував себе, бо робити треба швидко, але повільно, заходився човгати.
«Їдальня», – міркував цинік, – «це те ж само, що й клозет. Лише навпаки».
***
На полігоні, там де танки траками повидирали дерен, полюбляють рости ромашки, тому він гарненько посмугований паралельними стежками. В затінку од транспаранту мовчки полягали солдати, там сентенція: «Чого не треба знати ворогу, не кажи й другові!» Тут колись Саприченко, зупинив роту й довго тицяв пальцем в напис, доки промовив:
– Ніяких дружб! Лише служб!
Тепер тут в них була самопідготовка, сторонньому окові б здалося, що всі сплять, лише один вголос читає настромлєніє з гранатомета. Така собі гіпнопедія, однак це враження помилкове, бо читаючий також міцно спав.
З далекого репродуктора млосно линуть варіації гімну СРСР. Фауна гризе й кусає, сонце як у термосі.
***
Спека згодом пересілася, що можна проковтнути шматок повітря, тоді їх погнали в райцентр до лазні. Солдатам, котрі цілодобово борсаються в пилюці, цей акт є чисто символічним, однак побути хоча б п’ятнадцять хвилин чистими мало сенс.
– Не газуйте, бо ось жахне! – надсадно благав завгосп про старенький титан. – Та прикрутіть же!
Однак кожен прагнув помитися швидше й гнав гарячу воду, прагнучи зекономити час на перекур; тільки-но нова партія служивих поскидала «хе-бе» і взялася до мила, – раптом як рвоне!
Хтось невідомий несвідомий несвідомо притяг тренувальний вибуховий пакет й кинув у куток, в лазні ляснуло, що прищі повискакували.
Жах більший за страх!
Всі вмить вирішили, що титан таки вибухнув, винесли двері, ломлячись, нормальні б люди в них, тісних повбивались би, однак ці були намилені й зачудований райцентр спостерігав, як півсотні голяків через голови вивалювалися, лементуючи матом.
Миттю прибіг Саприченко, вишикував, міряв кроками шереги голих бійців і міркував, які б слова годилися для моменту.
– Жартувати, товариші солдати, звичайно можна і в армії. Але тільки в художній самодіяльності. А це, – він показав на висаджені двері, – це вже не художня самодіяльність, а баня. Хто це ще не пойняв – шаг уперед! Хто здєлав – вихаді!
Наївний конармієць... Адже це той ідеальний випадок, коли «хто здєлав», лише один-єдиний про це й знав.