Выбрать главу

Наївність збагнути легко – коли розформували кінноту, куди було подіти всіх кіннотників? Ясна річ – в політпрацівники. А от куди поділи стільки коней? Ще й досі загадка.

***

Сонечко вимкнулось і хрущі почали ляскатись в лампочки, на небо зійшла Венера Мілоська, і, щоби особовий склад усвідомив своє «я», почалася вечірня перевірка:

– Іваненко!

– Я!

– Карапетян!

– Я!

– Хабулава!

– Я!

Й так далі, усі сто штук.

Солдати ані морг, ворухнешся й кусяра почне все спочатку. Комарі про таке знають і п’ють їх безкарно, а от не встигне Дерчак скомандувати «вільно!» – а комарі вже здійнялись і полинули увись дзизкотіти межи зірок.

На небо впав Місяць зробив його чорнішим.

Вович-салага нарешті лежав горілиць й нарешті курив, вояків геть не видно, лише крізь пітьму пахтіли тютюном, кілька невідомих несвідомих, ансамбль пісні й пляшки, подалися з баклажками по самогон, Місяць заховався, зробивши ніч темнішою за кирзовий чобіт.

Володя плюнув на цигарку й рушив спати, цікаво, що нового там покажуть. Однак не вдалося, знайомий чорнозубий рот наказав:

– На вихід!

***

Хто це біля клозету тиняється? Хто там не спить, замість того, щоб спати? Та це Дерчак і його угодник Вович-салага. Він підсадовив куска й той поліз на сосну, там, на гілляці він прив’язав мотузку й зробив чималого зашморга. Одягнув петлю й хрипко запитав:

– Ножа не забув?

– Ні.

– Покажи. Одкрий, щоб я бачив. Значить, запомни: сидиш на дучці, сереш собі спокойно, аж вдруг чуєш: хто-то хрипить, глядь – а то я висю й дригаюсь, поняв? Ти за ніж, і до мене... Ніж де?

– Осьо він, Колю, – вперше по імені назвав він куска.

– Одкрий, щоб я бачив. Ну, зрізав мене, значить, зняв і людей покликав, – він матюкнувся, щоб Вович усе зрозумів як слід, – тільки ж гляди, знімай вмиг!

– Колю, зніму!

Дерчак ще раз суворо глянув на свого попихача, той з готовністю вирячився. Так, командир не хоче більш служити. Він вже ніколи не буде маршалом. Командир хоче додому, хоче комісуватись.

– Прощай, армія! – Дерчак глибоко зітхнув, обережно розчепірив обійми, полетів вниз і нижче.

Вович обперся об стовбур. В горлі йому стало так, що голова пішла обертом, неусвідомленим рухом склав ножа тицяючи до кишені, не відчувши навіть, що врізав пальця.

Поруч тіпався Дерчак, тіпав гілку. Падали шишки і салабон своїми чужими ногами ступив убік, а потім, цокнувши зубами, щоб не кричати кинувся геть.

Тієї миті гілка вломилась і старшина гепнув додолу, од удару отямивсь, він подумав, а що би було, коли він повісивсь: в камері схову одкрили б його валізу, а там же багато чого неуставного: зниклі безвісти годинники, авторучки, значки, ножики й доволі грошей; й чимало іншого, якого довгенько всі тут шукали – і що це буде? Як ошпарений, підскочив, і з гілкою на шиї кинувся за салагою.

Вони зчепилися в хащах і почали несамовито битись. Над ними пролетіла сигнальна ракета. Ні, нехай зоря. Пролетіла зоря... Так воно романтичніше нехай.

Під Батурином, (липень-серпень, 1970).

Місяць блідне

(з циклу «Швидка проза»)

Коли визирнув Місяць, я почув цокання каблуків, а побачив занадто білі для цієї ночі ноги. Чималі, вони рухалися непевно, доки я не збагнув, що доволі молоду матір підпирає синок, аби вона влучала на алею.

– Вам потрібна допомога? – не втримався я, доки не збагнув, що жінка, по-простому, нетвереза.

Вона це також збагнула й тому підставила лікоть, ми йшли, вона щосили стримувала дихання, тобто перегар.

– Тут совсім недалеко, – виправдалася вона.

– Якби тобі трапився якийсь бандюга, то було б далеко, – подумав я, озираючи кущі, доки не побачив хрущовку-п’ятиповерхівку.

– Це все Свєтка, – продовжувала виправдовуватися вона переді мною, чи перед своїм малим, який щосили продовжував не спати, аби допомагати матері.

– При чом тут Свєтка? – не стримався він.

– А хто настойки нагнав? Сладка, зараза, – виправдовувала вона чи її, чи Свєтку. – Моя кума, – пояснила вона, – в ней день рождєнія, – хотіла спіткнутися вона, але ми не дали й вона ногами влучила в алею.

Мене вразила абсолютна несхожість жінки з самою собою, особливо руки, такі витончені, геть не сумірні з сільською вимовою.

– Мабуть тому, бо нетвереза, – почав виправдовуватися я, бо дивним виявився її аристократичний профіль на тлі суржику, я почав повільно аналізувати, що вона актриса й в цю мить, приколюється, одпрацьовуючи нову роль.