– Консуелло, – нарешті пригадав, на кого схожа.
Але промовчав.
Ми стояли перед парадняком, певно, про щось думаючи.
– Я січас, – нарешті похитнулась вона, – синочку вложу спать... Ви пождіть, – нарешті почув я і побачив бажану лавочку.
Сівши, я відчув, що мну, тримаю її сумку. Потім в темряві додалося вікно на другім поверсі й мені полегшало, принаймні ясно, куди віддати чужу річ. Я відчував себе злодієм, це ж треба, такий везун, красуня і вже готова, доки не почув з полегшенням, як за тим вікном прокинувся унітаз, потім довго шаруділа вода, хотілося б, щоб у ванні, потім воно вгасло.
– Завтра віддам, – думав я про сумку, шкодуючи, що завтра її власниця буде твереза й недосяжна, як і її аристократична зовнішність, коли з радістю почув цокання знайомих каблуків.
– Спить, – важко пояснила вона, важко опускаючись на лавку. – Він у мене хороший, понімає, що мамі важко.
– Важко? – вагався я поспішати взяти її під лікоть.
– Криси, – важко пояснила вона.
– Криси? – перепитав, тактовно не переклавши на «щури».
– Криси, – продихнув перегар. – А хто ж іще. Представ собі, дивлюся в подсобці під полками й раптом бачу, хтось там щебьонки натрусив, таку акуратненьку кучку, кому це стукнуло? думаю, начудить в підсобці, доки не нахилилась – бачу, а то криси нагризли, – вона з натугою видихнула на Місяць.
Я втупився в нього, намагаючись пов’язати між собою сказане, тобто щебінку й крис, це б з якого дива вони її туди натаскали?
– Невже ни понятно? Криси, суки, прогризли бетон, наскрозь, – гірко скривилася вона, тим часом моя рука поповза вище й жінка вдячно притулилася, голос її наповнився гіркотою. – Прогризли! Представить не могла, шо вони на таке способні. Бетон, представляєш? Нікого не щадять.
Вона передихнула, щоб я зміг взяти її за сусіднє плече й похилила до мене голову.
– Представ собі, що вони скрозь бетон нанюхали харч й тут же прогризли його, коли до мене дойшло, шо нужно тепер щитать убитки. Так і є, дивлюсь, все понадгризяне, особино ковбаса, ну це Бог з ней, можна акуратненько надрізать, а от яйця? Яйця пропали, ну?
Вона жалібно вткнулася носом в мою щоку. Я сидів, притискаючи з іншого боку сумку.
– Ну, харашо, суки, я намішала раствор, набила туда стекла, потом дождала коли всохне, проходить тиждень, нахиляюсь, дивлюся, аж кучка нагризеного стекла, представляєш? Нічого не щадять, навіть стекла, і знов яєць нема, це ж на мене спишуть убитки, представляєш? Ну хто це повірить, шо якісь криси так акуратненько потирили яйця, не розбивши їх при цьом. Ну, а де шкарлупки, питається? Я думаю, суки, мене з роботи вигонять, шо я воровкой оказалась. От сіла за дверима, взяла палку, ну я щас вам, суки, як яйця красти. Ага, коли чую, шарудять, вриваюсь, включаю свєт, – вона вивільнила плече, – і шо я бачу? Ні в одном мультіплікаті не покажуть: одна криса лежить на спині, прижимая к себе лапками яйцо, а дві інші суки тягнуть її за хвіст до себе в нору! Трудяться, суки, ну?
Навіть Місяць вкляк. Так, що я знову взявся за плече.
– Треба реп’яхи закласти, – прошепотів я.
– Які... реп’яхи? – не розуміла вона.
– В нору од крис. Коли в армії служив, вони нас задовбали.
– Як? І в армії?
– Задовбали, доки не прислали інструктаж про реп’яхи.
– Странно... Прості реп’яхи. Чому?
– Не люблять, от і все.
– От чорт, треба в село вертатись. А ти – не воєнний?
– Уже ні.
На що незнайомка почала розстібати блузку, а потім взялася за ліфчик, тут вже я, не вірячи допоміг.
– Труси я вже зняла, – ніжно пояснила вона, влучивши носом в поцілунок, дихання її зашаруділо, ковтаючи перегар, ми вмить забули про щурів, почали навперейми поспішати, як це буває між незнайомих людей, між якими цього не буває, з другого поцілунку перегар зник, бо губи п’янкіші, ми цілувались, поспішали, щоб встигнути, губи побігли по шиї, кров в них гуділа, як в ній, цокнули впавши туфлі, лавочка почала прогинатися швидше, ніж я збагнув, її волосся ривками затуляло Місяць, нам було не до того, хоч би й ввімкнулись всі вікна, нарву, нарву тобі реп’яхів, нарву з Місяць завбільшки, вона чіплялася не впасти то за мене, то за повітря, похапливо стримуючи, доки не почала враз поспішати, розпачливо зойкнула, почала втишати стогін, аж нарешті принишкла, міцно обхопившись за мене й за себе.
– Представляєш? – утерла об мене сльози. – Га? Ні, ти навіть не представляєш...
– Представляю, – заспокоїв її, виждав, й почав ввічливо продовжувати, ми вп’ялись поцілунком, знову лавка загойдала нас, її довгі коліна виявились вдалими, вона одкидала голову, волосся спалахувало кущами, Місяць гойдався, лавка трусила, щастя огортало, наближаючись, випереджаючи себе, вхопившись, ми затискалися, щоб не кричати, долаючи крик хеканням, потім сопінням, потім віддихом.