– Закурить є? – нарешті вдячно шепнула вона, так ніжно, так лагідно вимовила, що я зомлів, це ж треба прожити життя, щоб таке почути, ми сиділи, мішаючи дим з місячним сяйвом, з її пишним волоссям, зроду нічого гарнішого не бачив. Я поволі отямлювався, тобто не хотів отямлюватись, тобто починав не вірити, тому тримався за її коліна як за доказ чуда, тютюн затулив перегар, вона хотіла говорити, але одкинула цигарку й ми почали, нарешті, цілуватися повільно, можна було вже почати з пальчиків, дивовижних, та губи затуляли їх, виявившись повільнішими, хто їх вигадав такі? Такими не націлуєшся ніколи, вирішив я націлуватись, поспішав, доки не засіріло небо, доки не посіріє хрущовка, доки не посіріємо ми, нова тверезість стане поміж нас.
– Ну, я пішла, – одірвала вона губи. – Га?
– Я проведу, – попросився я з жалем споглядаючи, як вона начіпляє ліфчик.
Знайшла туфлі, лагідно похукала на них, витерла долонькою, помилувалася й повільно з насолодою взулася, почала обсмикувати сукню й я знову задивувався, які в неї ноги. Вона рушила ними, подавши руку.
– Тс-с, – шепотіла до каблуків, бо парадне виявилося гучнішим за ніч, млява лампочка сонно кліпала крізь перила, ми нишком дотягнулися другого поверху, я вхопив її на руки, тухлі брязнули об сходи, не випускаючи її, я нахилявся, доки вона не дотягнулася, підхопила, втишуючи сміх ми досягнули дверей, серце вступило в груди, коли ми знову зійшлися губами: невже це все? Ні, це не все, невгавали губи, не все. Потім вона впустила ключ, хихикнула, нахилилася, я обхопив.
– Сусіди, – ухилялася вона, а я боявся її дверей, що вона там зникне, так сильно, що ми опинилися в квартирі й килимок вдячно поглинув звуки ніг, повітря тут було інше, також було млосне, сонне, – тс-с, – намагалася шепотіти вона між поцілунками, – тсс, – кивала вона на двері в кімнату, доки не прочинила їх, почала додивлятися до сина, я тим часом якомога обережніш, щоб не сполохати, підтягав сукенку, тсс, – задихала вона, повільно затуляючи двері, розставивши ноги, схилялася до тумбочки, намагалася обхопити назад, я уперся в одежу на вішаку, й ми почали лагідно гойдатися, вона зловила рукою стіну, боялася тверезіти, одкидаючи назад пишне волосся, воно духом спалахувало в темряві, я не встигав дихати, мені було не до того, їй також, вона огиналася, вдавалося навіть цілуватись, така гнучка, о, Господи, така гнучка, така гнучка, о, Господи, Боже ж ти мій, така, о, Господи, така нечутна як килим, така вправна, сказати б, вправна отут в тісноті, в цій святій вітальні, в цьому коридорчикові, о, Господи, вправна, вправна, не одпускати, не одпускати ніколи, не розбудити синочка, о, Господи, тс-с, тихіше, ще тихіше, гнучкіше, мамо рідна, не розбуди, мамунічко, нечутно падала одежа, огортала, додавалась до килима, стіна одштовхувала, мамунічко, почала хапати гриву, затуляючи нею крика, я затуляв їй, затуляв собі, ммм, нарешті ми вклякли й не повірили в це.
Вже на вулиці наважився вдихнути оце все сіре небо, п’янкіше за будь-яку настоянку, Місяць засоромлено зблід, ледве висів, я озирнувся на неймовірну лавочку, я знав про неї все, я стояв, дивився, доки на кухні другого поверху світилося, доки не буркнув знайомо унітаз, доки не одшаруділа ванна, доки не вимкнулось світло не злилося з хрущовкою, насилу одірвав погляд і ноги од землі, рушив щасливою алеєю й майже співав, бо що б не трапилося тепер в житті, а я вже запам’ятав назавжди дату, щасливу дату дня народження куми, і що б там не сталося, які б непорозуміння не сталися далі з цією непоєднуваною красою та дикунською її вимовою, – а я бодай в цю ж саму ніч зможу й через рік прийти сюди і перестріти, й через два, й через три.
Порцеляна
З цього кутка було видно всю кав’ярню, й він любив її за це – відчувати себе поза нею, це щоб тобі ніхто не зазирав у рот, от прийшов чоловік, замовив каву і мінералку й ніхто не завважить, що не чорну ікру з червоною під «Наполеон».
– Ви ще колись брали круасан, – усміхнулася до нього офіціантка, «я колись багато чого брав», – відповів він поглядом, – «а тепер мені що, його в каву мочати? чи в мінералку? оце сорому буде», надсьорбнув собі водички, однак рвучко відставив холодну, в тебе не зуби, а самі пеньки, які гнилі, а які ще ні, бо кому ти розповіси, що тебе мордовано кастетом ще в ті далекі часи, коли жоден естет не був од такого застрахований, та й зараз, хоча сьогодення, правда, багатше на бейсбольні бийки, слава Богу, що його катували колись давно, зараз бо од такого кия не лишилося б в роті й пеньків. Ще б пак! Мінералка хороша вже тим, що коли не холодна й не проникає під ясна, а, головне, коли її тоненько потягуєш, вдихаючи пухирці, то маєш доволі часу, аби й кава охолонула й бува не потрапила в яку необачну шпарину, тому бульбашки тим часом легко злітали з поверхні, подекуди осідаючи на блискучу нікельовану тацю, заломлюючи в ній крапками навколишнє віддзеркалення.