Двоє добродіїв за живоплотом уважно стежили за таймерами, і перезирнулись, побачивши, що вуса в Устимчука похилилися на вуста, а голова на груди, вони знову підійшли, стали обабіч, підтримуючи його за плечі, вже не удаючи, що телефонно балакають, адже за викликом на сцену тихо вкотився фургончик, дуже схожий на «швидку допомогу» лише тим, що також білий, як ті халати, що на санітарах, вони обережно й легко підхопили Устимчука й разом зі стільцем і підтюпцем-скороходом понесли, поставили в салон, той гойднувся, тримаючись за ланцюжок свого годинника, від’їжджаючи; добродії, вже не затуляючи облич, застрибнули слідом, зачинивши дверцята, й Устимчук з докукою зауважив, що водій трамваю не хоче зупинятися на крутих рейках, а тому видовбане життя картинно пропливало повз нього, виникаючи епізодами в кожній шибці по різному, ці фази наскельно накладалися, замерехтівши, наче стара фільма, зливаючись в один потік – яка тут зупинка, коли колеса ледве втримуються колією?
Фургончик зупинився біля надто приватної лікарні, тому перехожих не здивувало, що Устимчука переклали на ноші й занесли досередини, слідом, важко озирнувшись, зайшли й добродії в цивільному не одриваючись від своїх мобілок, Устимчука з одного сну перенесли в інший, горизонтальний, спершу коридорами, а потім до операційної, де, як і личить сновидінням, була геть непідхожа декорація: якісь муфельні печі, бензинові пальниці, сушильні шафи, заляпані колби, а, головне, кілька бормашинних станків; відомого мистецтвознавця поклали на плаский стіл і кілька анестезіологів почали йому на оголених руках мазати тести на алергію, уважно спостерігаючи за реакцією, аби, наклавши дихальну маску, з одного небуття перенести в інше, на яке простий кавовий розчин був нездатен.
– Ну що, почали? – сказав добродій у цивільному, увімкнув яскраві ліхтарі й одсунувся, бо ціла бригада обступила стіл, Устимчукові, одсунувши вазеліном вуса, хутко вставили до рота розширювач, там замерехтіли блискучі патички, штихелі й дзеркальця, потім скороходом задзюрчало одразу кілька бормашин, оголюючи залишки зубів, далі пішли штирці, потім посунули бюрети з пластиковою сумішшю.
... його принесли назад на тому ж стільці, обережно поставили за столик, він німо сидів, опустивши довгі свої вуса, доки не моргнув, хитнув головою, навколо стояв такий же духмяний, як кава, вечір, мінеральні бульбашки просилися до нього зі склянки, Устимчук втупився в свіжий номер «Вечірньої правди».
Один з добродіїв за живоплотом альтанки стривожився:
– Чи не помітить, що сьогодні інший день?
– Хто, мистецтвознавець? – усміхнувся інший. – Та в них усі епохи здвинуті... Й ти сам, часом, бувало не плутав четвер з п’ятницею? Зрештою, що таке інший день? Однаково, щось таке між учорашнім і завтрашнім, як навчав нас учитель, – він кивнув за альтанку. – Нехай тепер круасана погризе.
Вони спостерігали, як Устимчук, продовжуючи минулу добу, приходить до тями, вчепившись для цього в каву, продовжуючи її, вчорашню, проте достатньо гарячу, однак з подивом зазначив, що вона не вступила болем в зашпори. Не повіривши, він взявся до холодної мінеральної води – такий контраст би змусив його, колишнього, зойкнути, бо біль би заломився в пеньки, але, на превеликий подив, не сталося, навпаки, приємність розлилася яснами. Тут він з новим подивом відчув, як об склянку цокнули несподівані зуби. Лапнувши за рота, пошукавши очима, взяв нікельовану тацю, витер з неї краплини мінералки й, розчепіривши сиві вуса, ошкірився до неї – віддзерклення справжнісіньких а не уявних зубів, повен рот досконалих, за кольором і формою надто натуральних, не кожен би Мікельанджело сотворив такі, де кожен був трішки асиметричним, як це буває лише в реальних, а не вставних, це враз уразило Устимчука, яко мистецтвознавця відчуттям суцільних щелеп, він здивовано й безпорадно цокотів ними, озираючись навколо, шукаючи правди, але не помітив за альтанкою добродіїв, бо ті, пихнувши густим тютюновим димом, подалися, затуляючись живоплотом, до свого білого фургончика.
Ти рвала одежину
– Ти ж гляди, не купи поні! – лаялася наперед жінка.
– А чим тобі поні не нравляться? Тихі, ласкаві.
– Ото ж, ласкаві, а де ти тоді пару підшукаєш, як прийде їй час? За цирками бігатимеш?
– За зоопарками, – буркнув я.
Бо віслюків принципово не любив, хоч і дужчі, й в утриманні простіші, но чула щось моя душа наперед, але не казала.