Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще будучи школяркою під час нескінчених суботників і недільників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, лічно сама їх посадила, дівчинкою меткою й любознатільною, вона їх прищепила. Причому так вдало, що вони стали найсолодшими на увесь колгосп.
Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їздила в столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.
– А навіщо тобі це? – запитали її там.
– Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало посадила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.
– А докажи!
Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла. І її отвьоргнули.
Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Шо ти! То вона вище коридорної медсестри в науці ніколи й не піднялася.
Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони стають налівнішими за нижні, і, здавалося, випромінюють у темінь листя те денне тепло й світло. І так вона цим ділом, відімо, захопилася вся, що незчулася, як внизу виник жилавий чоловік. Ледве здержуя при цьому свого лютого тельонка.
– Ну шо, сука, тут ти попалася?
Чує вона і мало не падая вниз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів. Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, а однаково лазити по деревах не вміє.
– Дядінька, не троньте мене собакою, – по-справжньому, від усього серця попросила вона.
– Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один – там, де в тебе вход. Або ти мене тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.
– Дядінька, я ще маленька, – хотіла заплакати вона, так він не дав:
– Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!
Яблуні колгоспні мають ту развесисту особливість, що перескочити из дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто, спасаться за допомогою таланта лазіння на каблуках по деревах не полупиться.
– Ну, давай, давай, красавіца, злазь. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.
– Я?
– Шо це знизу, ласточка, так харашо видать. Ти а приятнінька. Ну ж, не тягні міня!
Тут вона осознала свою головну помилку, що на яблуні у платті, а, не хотя би, у спорткостюмі. Який має ще одну перевагу у смислі своєї тьомності. А плаття не затуляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каблуків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включав й труси, куди хоче устремляться поки що взором самотній Матвєй.
Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значітільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим світлішають до совіршенної білізни. Під тим абажуром платтячка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвічїх ног. Так що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существенним ще не можуть:
Стоїть дівка на горбочку, В неї видно крізь сорочку. Подивися, Герасиме, Яке світло невгасиме.
– Ну, чого ж довго ти там, сука, не надоїсть? – не стримувався він, відчуваючи, що в нього на одну жилу стало більше.
От де істинний звір!
– І ти будеш довго мене, сука, іспитувать? Преждє чим злєзть? – починає він їй показувати свій справедливий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі інтересів. – Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, щоб я заліз на тебе, таку суку! – не здержався він.
– Дядінька, я согласна слезть і я согласна, тільки ви за це прив’яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже боюся, — мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях — униз.
Матвєй швидко поніма, що цей собака буде заважати не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він сильно й матюкався по-собачому гавканнями, прив’язує його міцно до сусіднього стовбура. Щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедливий гнів.
Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапая ящика, одного з тих, яких так безліч валяється колгоспними садами, і якого вона, певно, не раз уже й заповнювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, удари ж ящиком, до якого за свій короткий вік так звикла проста сільська дівчина, получають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній книзі нічого не було записано... І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треніровані удари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншого є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.