Но в то же врем’я ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, од яких вони не можуть привикнуть до тьми, із якої густо сипляться все нові й новіші. В той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком. І її колишня дівоча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, привязаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а лише дико гавкати, вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, за цей колгосп із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш.
За цю пахущу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, і собі почали ударяти, падаючи собою об траву і об землю.
Словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, іспользуя для цього усі свої ноги на них. А також знання медпрацівника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, крім голови. Бо вона вже геть зайшлася тим справедливим жіночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чоловіку, яким би жилавим він до цього не був.
Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, а й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка волкодав, що не може видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що були теж ударами, лише не тренувальними, як раніше, а з розмаху. Тому сад відповідав тугими яблучками, сиплячись дрібно ними крізь свої пахощі. А, особливо, підкочуючись під самі ноги Матвєя, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєсно каблучки вєздєсущої Тетяни.
Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього. Що вона пам’ятає тут кожне деревце ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплутана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися з неї на карачках і тим самим заховатися в густий кущ живця. Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайському, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.
Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував люто гавкать. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім ударом лопати замочила його на труп.
Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну картину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна процесія у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто корзини, а хто й лантуха. Передувала усім цим їм не хто інша, як коридорна медсестра Танька.
І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою поховав свого чотириногого собачого друга, і ця робота, невелика для чоловіка, виснажила його геть.
– Здоров, сука, – привіталася до нього Танька.
Він хотів відповісти, але не знайшов.
– Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, – наказала вона.
Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він виконував, причому мовчки. Повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.
– Ти, що, сука? – мовчки сказала вона. – Ти що падаль насипаєш? Із дерев вибирай.
Жінки ахнули. Бо, якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані Матвєйом, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта. Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він всипає до лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі, як одна, не хотіли упізнавати його не лише тому, що доводилося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, здавалося, так назавжди й застигне на чотирьох.
Заплаканий світ