Я не впізнав Цитруса під магазином, й не тому, що він був на себе не схожий, а тому, бо плакат, якого він носив, шугнув:
«Я крав у цьому супермаркеті».
Пізніше Цитрус крутив муму, що попався на гачок адміністрації не тому, що вона обіцяла судитися, однак же ціна за банку пепсі недостатня для збудження уголовки й судового позову.
– А ми твоєму папці покажимо відео, як ти, гад, крав, і як тебе, гадьониша, заловили.
– Він з нами не живе, папка, – здуру бовкнув він, сказано: Цитрус.
Ті зраділи:
– Наша служба безпеки його розшукає й зпід землі, і покажуть, який ти хороший синок.
Вони точно розрахували – хлопець дуже трухнув, що тато побачить і вже ніколи не повернеться в сім’ю. Отож як бовдур мусить цілий тиждень човгати під магазином в людному місці й терпіти усіх перехожих – вони бо думали, що він украв, принаймні, ящик ікри.
– Пробач, – сказав він, – я мушу ходити.
Тобто говорити не хотів, а лише тупцяти перед фасадом, благаючи, аби його любий татусь нарешті не заїхав до рідного міста.
Тому я примчав додому, вхопив картонку, прибив держак і вчинив напис: «Я був нетолерантний до сексменшин».
Й почав тупцяти на зустрічних курсах з Цитрусом, час від часу відволікаючи перехожих, бо вони також нетолерантні.
Хутко вся школа позбігалася тицяти в мене пальцями, бо Цитруса вже сприймали за слабака з галімим бордом.
– Ти на кого позорив – на підарів, чи лезб? – тицяли вони мені в напис.
– На тебе! – відповідав я кожному, несучи свій хрест.
Доки Лізка з 8-го «А» не приперлася сюди з картонкою: «Я скататала лабу в Бена».
Це була подлянь, бо Бен – це моя клікуха, а звуть мене Вова, а, по-друге, я не міг сидіти з нею за одною партою навіть в кокаїновому кумарі, адже вчився в паралельному 8-му «Бе». Тут лише до мене дійшло, що вона на мене накинула, як то каже Марко Вовчок, накинула оком, тож наступнього дня я прийшов з плакатом: «Я курив травку».
Не напише ж вона:
«Я захавала крек», бо продвинуті батьки її приб’ють раніше, ніж вона дійде до супермаркета, а «травку» я вибрав вдало, знаючи, що мої предки й не ухавають, що стоїть за таким дохлим словом.
«Я обісцяв бомжа»,
«Я підробляла проїздний»,
«Я фанатив за "Зеніт"».
Та вона змінила платівку: «Я не вірила в Бога».
Так, це круто, але круто для гьорли, тому я начепив: «Я збрехав на сповіді».
Ясно, це була підла брехня, бо я ніколи не брехав на сповіді, адже зроду не сповідався.
Відповідь її була миттєвою: «Я перднула в церкві».
Навіть Цитрус шарахнувся.
Кілька однокашників теж принесли слогани, однак бздливо завернули, побачивши, що накатала Лізка.
Й отут я пригадав, як рік тому, ставши на роліки, одразу наштовхнувся на Лізу-клізму, вона теж вирішила їздить, в таких галімих наколінниках, і весь час штовхала мене на трасі й червоніла, а потім просила пробачення. Не краще було й в шкільному буфеті – тільки станеш в чергу, як вона виросте поруч – і тири-пири про корисне харчування.
Довго ж я ламав голову, доки не виставив: «Я дрочив на сусідку».
Так-так – образа, ось чим блиснули на мить її клізмові очі. Й наступного дня вона заявила: «Я давала завучу».
Правда, недовго, бо коли учні трухнули й побігли назад до школи стукнуть, вона перемалювала: «Я плювала в шкільний компот».
Вся школа збіглась й почалася суперечка між свідками написаного. Прибіг і завуч, але ми з Лізкою були до цього готові й поховали написи.
Він же втупився в Цитруса, в його кредо, довго думав, потім вхопив його за плакат і потягнув усередину магазину, кричав так, що ми на вулиці чули; потім вивів і звідти нашуганого пацана вже без плакату, й потім ніхто Цитруса під супермаркетом ніколи не бачив.
Ну, а Лізу-клізму? Я гадав, що стрілка наша разом із Цитрусом й закінчилося. Як же я трухонув, коли на другий день узрів її там живу-здорову, вона гордо несла: «Я труїла рідний зоопарк».
Чим я міг відповісти? Мав їх деякий запас, і вирішив написать: «Я маю передчасні полюції», а хіба краще було б: «Я всцикаюсь у ліжку?» «Я педофілив католицьких патерів»? «Їв гівно»?
Але відмовився, й не через слабкість таких слоганів, а тому, що в битву влізло телебачення, кілька каналів вже брали інтерв’ю у свідків.
І картинки пішли в інтернет; виявилось, що кожна бездарна сука тут фотографувала нас телефонами, ми з Лізкою потроху входили в світову історію, й тому я виставив гасло, на яке ніяка клізма відповісти вже не могла:
«Я малював брехливі плакати».
Варто
Лише композитор може відчувати тишу нечутними сходами, бо там, унизу, лунали болісні стогони, однак мистецька обережність підказувала, що слід діяти тихцем навіть у власному парадному.