Сакральний зв’язок руки, пера й нот завершився, лише після цього він розклав у комп’ютері аранжування й наважився однести послухати Копачинському.
Той сидів уважно в навушниках, під час музики уповільнено розставляв фігури перед новою баталією.
– Додати фаготів, – пробурмотів він на чорнову фонограму. – Взагалі, тут щось не те. Так чи інак, а твоя музика ніколи в народ не піде, й ти ніколи не розбагатієш...
– Фаготів? – не погодився композитор. – У скерцо? Ти що, здурів?
– Навпаки, – стомлено зняв той навушники, – ти мене замордував шахами, пишучи під них творіння, лише для того, щоб учудить оце своє скерцо, яке ні на які шахи не схоже? Ми з тобою таких партій, друже, ніколи не грали.
Чесно кажучи, йому ці тривалі гросмейстерські посиденьки чимало остогидли, бо Копачинський ловив щоразу себе, що вже вдається у піддавки, особливо у зламних комбінаціях, аби в такий спосіб підтримати музичне натхнення друга. Тобто гра втрачала потроху своє істинне призначення. Хоча, слід сказати, музичний його друг був іноді вчудити на дошці таке, що ні в яку теорію гри не влазило.
– Ти розкусив мене, – зітхнув композитор Ротко, – дійсно, скерцо навіяне не лише шахами.
– Як це? – фальшиво здивувався той. – А чим же?
– Я не можу поки що сказати, – мимрив митець, – річ у тому, що й для мене це тим часом повного несподіванкою... Скажу лише, що йдеться про нові, несподівані синкопи, які формують мелодику в непередбачуваний спосіб, музика небесна, а ритміка земна.
– Еге, – буркнув Копачинський, й посунув свого пішака вперед.
Коли Ротко вийшов на вулицю, здивуванню його не було меж – це ж треба, прожити життя й лише потім здогадатися, що відбувається в його рідному парадняку; ну, бувало хтось там насере, насцить, ну, підпалить – двірник полається й прибере – й по тому.
Тепер він сторожко дослухався, ступивши на рідні сходи, став, перетворившись на чуйку; й вона не зрадила – дихання, ось що він почув, взаємні дихання там внизу, вони накладалися, грайливо перебігаючи синкопами, так, що йому на мить навіть здалося, що музика, вся музика взагалі – це суцільний еквівалент любощів у тій чи іншій, часто вдосконаленій формі – любощів, або у вищих взірцях – кохання.
Він причаївся за дверима і згодом повз нього промайнули дві простаті, стримано сміючись. Рушив донизу, присвітив запальничкою: презерватив, шпилька, значок з байдаркою; він шукав доти, токи запальничка не припекла.
Вдома розклав трофеї на шаховій дошці й пошкодував, що не взяв презерватива, «можна сполоснути, висушить і розташувати», бо картина була неповною, однак шахова комбінаторика надолужила, адже дружбан Копачинський сьогодні був у піднесенні й подарував кілька тактів, які за допомогою перехрещених дихань легко склалися в квадрат і потягнули за собою розвиток музичної теми, незвичайної для його творчих кред.
Звісна річ, хоч Копачинський й бурчав, однак йому було приємно, що його шахові зусилля, його гравецьке натхнення й азарт використовуються в геть, здавалося б, протилежний спосіб, поставала музика, от що. Бо що лишається од шахів? Анічого, лише спогади, які з часом нівелюються. Інша річ, коли ти чемпіон і твої здобутки фіксуються й потім цілі покоління застосовують, однак Копачинський легко став би чемпіоном свого часу, однак вирішив не педалювати свою насолоду од гри, а краще вдосконалювати її, аніж спортивну майстерність.
– Да, – промимрив він, зняв навушники й почав розставляти фігури, – ти, друже, дуже міняєшся.
– Ти певен?
– Щось людське з’явилося, – реготнув він, – пробач, але раніше твоя музика була настільки досконала, сказати б: органічна, а тепер ти ламаєш цю довершеність в парадоксальний спосіб. Так, диви, твоя музика, нарешті, ще й піде в народ, – нарешті видихнув він до кінця фразу.
Ударив найболючіше, бо зараз оркестри вже не мали чим платити композиторам, а про ходіння в народ справжніх музичних творів годі було й мріяти.
– Стривай, – почув у відповідь, – просто я вирішив кардинально поміняти концепцію.
– Завдяки шахам? – набундючився друг. – Крути-не-крути, але справжня музика ніколи в народ не піде...
– Ні, ні! Завдяки, – тут він затнувся, бо мало не вибовкнув таємницю сходів.
– Завдяки?
– Завдяки новій колекції, ну, словом, я створюю таку... вібротеку! От, ну і, вона стане трохи впливати на творчість, розумієш?
Копачинський не розумів вібротек, бо вже сам бринів майбутньою партією, яка прокреслювалася в ньому, він вирішив надолужити музичні поривання друга несподіваним гембітом і вже мав на меті, як його під це підвести.