Вібротека – це серйозна річ, однак в наших умовах виявилася не такою вже й складною – парадне було переповнене колишніми сполученнями, особливо непотрібними вже екранованими телевізійними кабелями й іншими дротами, зручними не лише для нового використання, але й для маскування – у низькому кутку в запилюженому його павутинні легко причаїлася мініатюрна відеокамера з вдосконаленим мікрофоном, композитора вразила незначна, як про звершення, магазинна її вартість; закомутувавши на запис, а ще він аж пищав, купивши на радіоринку програму, яка не лише трансформувала звуки в нотний запис, але й давала великі можливості до аранжування – і це за кількасот гривень!
Задзвонив телефон:
– Ти захворів? – бідкався Копачинський.
– Ні, просто в мене... – мникався він, не знаючи, що збрехати, бо в дружбана був загострений нюх на неправду.
– Підрулюй, шахи найкращі ліки од усіх болячок.
– Я знаю...
– З коньячком, друже, я таки вирішив розкоркувати «Метаксу».
Це був чітко вивірений удар, на рівні гарде, адже такий коньяк – це чимала підпора для творчого натхнення; насправді це все означало, що Копачинський омріяв нову комбінацію і йому аж нетерпиться.
– Ну, я зараз працюю над вібротекою, – вдивлявся в непорушні екрани, дивувало, що майже в непохитній темряві картинки були яскраві й надто насичені, як про занедбаний напівпідвал. – Сьогодні не зможу, хоч ти ріж.
Він щиро сподівався, що в телевізовані сходи коханці попруться навалою, ясна річ, не чекаючи на вечір; однак довелося попосидіть, доки там не насмаляться дешевими цигарками дітлахи, з’ясовуючи нескінченні шкільні обставини з повторюваними добезкінця подробицями, доки не висциться мент, якого в усіх ракурсах і подробицях з огидою прописав комп’ютер – така увертюрка чудово стане в контрасті, або й дисонансними вставками – тобто використання сходів не за призначенням, це також матеріал для прологу, сподівався він.
Особливо на дзюрчання струменю – а, між іншим, такого жоден композитор не використав, такого надміру популярного в людстві звуку. Й чому жоден народ не створив подібного музичного інструменту?
– Диво... Як же ж так? Ну, нічого, ми з ментом увійдемо в історію.
Од чим хороша тефлонова пательня, що картоплю можна смажити навіть і без води, доки він порався на маленькім вогні, почув од комп’ютера поклик, майже нечутний тон – перекинувши через бильця манто, чоловік перекинув і супутницю, в темряві їй надто блискали коштовності на шиї, такими ж вогниками проймалися й очі, незважаючи на потужні зблиски, погляд був геть занурений в себе, а в чоловіка – цілком відсторонений, сяючи зовнішніми відчуттями, рука з розкішним годинником на браслеті квапила неначе з іншого виміру, жінка почала не по-аристократичному закопилювати очі, чоловік штовхав поза душею, вібрації перлами й перилами перлися нагору, раптом він вчепився в волосся, вона теж, пальці переплелися, штовхаючи зачіску в рот, так, що Ротко мало не впустив пательню – звідкіля ці, такі двоє, опинилися в клоаці? Дійство не кінчалося, обоє майстерно зволікали.
Ротко підійшов до вікна продихнути, й раптом побачив розкішного “Bugatti”, шофер мляво удавав, що не спить.
Ротко кинувся до екрану, не ймучи віри – невже ці двійко прибули сюди з інших вимірів? О, так, краватка за тисячу єврів, а одні запонки чого варті? Не кажучи про окуляри, котрі просвічувалися потойбічними зіницями, доки не перекинув з бильців майже її всю, страх подумати, на чому вона трималася, дряпаючись, хапаючись, доки коштовності на шиї не задеренчали дрібно, а нутром її не штовхнулися гортанні віддихи, забулькотіло, почувши, джентльмен, вирячившись, наддав стакатто-аччеле-рандо, очі йому стали більші за власні лінзи, побачив би його хтось із їхнього кола; Ротко переступив через бараболю, вдивляючись – ні, не знав їх, а міг знати не тут, в попідваллі, а в інших омріяних світах.
... вони, причепурені, підійшли до авто, шофер вправно вискочив, розчинив дверцята, ті всілися, втягнувши досередини манто, мотор нечутно форкнув і машина вкотилася в ніч.
Ротко не стримував дрож в колінах, сходи горбилися, засцяний дух переплітався з “J`ador Dior”, крізь ніздрі входив мелодикою дисонансів, промінь теж тремтів, як і все в очах; трофеями була заколка, нефритований мундштук із золотавим недопалком й кілька блискіток макіяжу.
Та й Шопен би вмер в Дельфіні Потоцькій, коли б побачив ці звучання, огорнутий запилюженими французькими парфумами; Ротко мотилявся східцями, аби не випустити й дещиці несподіваної ароматерапії, його вже підкидало зсередини, крещендо рвалося навперейми з дімінуендо, ліхтарик виписував некеровані стократні амплітуди – ще б пак, панове, досхочу натішившись маніжно-лакованими кришталево-мармуровим шиком ресторану, таємно прилинути потім сюди, в морок зацвілих підземель.