Ольга Павлівна, котру місцеві мешканці називали не інакше, як бабою Олею, з’явилася в селі давно, за кілька років по війні. До колгоспу не пішла, працювати на цементному заводі не схотіла, а подалася жити до своєї далекої родички, яку вважали знахаркою і костоправкою, порати домашню роботу та переймати древнє ремесло. Коли знахарка померла, спадкоємці продали її хату, а відлюдькувата самітня помічниця поселилася в порожньому будинку пасічника, прямо в степу, за два кілометри від сільського кладовища. Господарства у неї майже не було, город вона не садила, зате збирала трави, готувала з них напари й настоянки, шепотіла над хворими, гадала на картах і воску покинутим дівчатам і зрадженим дружинам. Ходили до неї переважно жінки, прикривши обличчя хустками, низько похиливши голови, несли душевний біль і відчай, а в руках — хто продукти, хто зім’яті троячки чи п’ятірки. Поверталися вони впевненою ходою, несучи сушені трави, настоянки, мазі та сподівання на те, що хвороба відступить, а справа — залагодиться.
Жила баба Оля дуже просто, готувала мало, переважно перепічки на кисляку, картоплю, каші. У глиняному кадубі пузирився квас із хмелю й шкоринок чорного хліба, в маленькій шкіряній скриньці лежало жовтуватими пластами посипане кам’яною сіллю сало. Вдосталь було меду, козячого молока та яєць, що їх несли кілька рябих курочок, які цілими днями гуляли, де заманеться, але на ніч справно поверталися в курник. У перші дні Ядвіґа почувалася голодною, однак організм, очищений духмяним степовим повітрям, яке саме, здавалося, насичувало, швидко пристосувався до простої свіжої їжі, до трав’яного чаю та диких ягід. За цукерки правили грецькі й лісові горішки, які вона навчилася вправно лущити камінцем на дерев’яній сходинці, а потім вмочати в запахущий мед. Господиня не сварила її, до роботи не примушувала, і Ядвіґа сама собі встановлювала розклад. Їла й пила те, що хотіла, лягала спати тоді, коли від мерехтіння телевізора починали злипатися очі. І на диво раптом сама почала спати вдень, чого виховательки в дитячому садку так і не змогли від неї домогтися. Ненависна каша після біганини на повітрі здавалася цілком їстівною і навіть дуже смачною, козяче молоко з медом було краще за будь-який лимонад, а духмяний трав’яний чай чудово тамував спрагу. І головне — тепер не потрібно було заходити до жахливої смердючої будки, яку в селі називали туалетом. Довкола пролягав безлюдний степ, де було достатньо потаємних місць.
Виспавшись у затінку горіха в спекотний полудень, Ядвізі вже не хотілося вилежуватися зранку в ліжку, бо й саме ліжко — широка дерев’яна лава з двома синіми у квіточках ситцевими простирадлами та драною ватяною ковдрою — не налаштовувало на солодку ліниву знемогу. Отож прокидатися вона почала зі сходом сонця, з півнями, і відразу поспішала до «свого господарства». Жовтоокої кози зазвичай уже не було на місці. Баба Оля ще до світанку йшла в степ збирати трави, а коза, як навчена, бігла за нею.
— Привіт, Петю! — віталася Ядвіґа з півнем. — Ти подаруєш мені сьогодні пір’їнку?
Золотаво-брунатний красень-півень із зеленим переливчастим пір’ям у розкішному хвості уважно дивився на неї круглим жовтогарячим оком, перебираючи лапами, і щось курликав у відповідь. Ядвіґа висипала перед ним жменьку пшениці, а другу жменьку кидала прудким рябим курочкам, які бігли до неї з усіх боків, і йшла далі, раз по раз нахиляючись і підбираючи пір’їнки. У неї була ціла колекція пір’їнок: довгих і цупких — із хвоста, маленьких яскравих — із шиї і майже невагомих строкатих пушинок з груднини. Сірий як дим кіт не поспішав озиватися на Ядвіжине «киць-киць», а коли таки виходив потертися об ноги, завжди одержував за це шматочок очищеного від солі сала. Шматочок сала діставала і схожа на вовка сторожова вівчарка, припнута на довгому ланцюгу. Ядвіґа боялася її рвучких рухів і грізного гарчання, не наближалася надто близько, просто вдивлялася в сувору глибінь собачих очей, але щоразу підходила ближче, аж поки насмілилася простягнути шматочок сала прямо на долоньці, готова негайно відскочити на випадок небезпеки. Однак вівчарка не стала її кусати, злизнула рожевим язиком сало й глянула у вічі, очікуючи добавки.
— Більше не можу дати, боюсь брати без дозволу, — сказала Ядвіґа, відчувши, що контакт налагоджено. — Давай, я краще водички тобі принесу.