Яга затремтіла, перейнявшись глибиною скорботи в очах Богородиці і ніжністю, з якою та обіймала немовля, передчуваючи, скільки горя прийме на себе через нього. «Чому ти не вбила цього жалюгідного черв’яка в собі, позбавивши і його, і себе майбутніх страждань?» — запитала вона у Діви Марії, невідривно дивлячись у її ніжно-скорботні очі, і отримала лише одну відповідь: «Так хотів Бог». Яга пішла далі, зупинилася біля хреста з розіп’ятим тілом мученика в терновому вінку — ось чому печалиться Діва з немовлям. І цього теж хотів Бог? Суворий і співчутливий чоловічий образ біля вівтаря наказував: «Покорися». Яга озирнулася довкола, звідусіль дивилися на неї лики святих, звідусіль лунало лише одне: «Покорися, покорися, покорися!»
Вона вийшла із церкви, приголомшена. «Я не хочу нівечити своє життя, не хочу народжувати, не хочу ні про кого піклуватися! Де я буду жити з цією дитиною, на які гроші? Зрештою, якщо вже й народжувати, то не від Василя!» Її розпачливий стогін виривався білими хмаринками і відразу розпливався в морозному повітрі. Біля входу в абортарій Яга зупинилася, довго вдивлялася в темне небо, доки не запаморочилася голова. «Так хоче Бог!» — лунало в голові, і більше нічого. Яга зітхнула, плечі зігнулися під тягарем прийнятого рішення. Настав час страждати. Зараз вона постукає у двері, чим дуже здивує чергову медсестру, зніме лікарняну сорочку, мовчки перевдягнеться у своє і піде звідси геть, щоб пройти випробування, послані їй небесами, — народити дитину від Василя. І з цим необхідно змиритися, як ще квітуча серпнева природа, розімліла від літнього тепла, примирюється з неминучістю зими.
Телефон у професорській квартирі не відповідав три дні, Яга почувалася, наче водолаз на великій глибині, коли зненацька обірвався канат, який з’єднував із кораблем. Після школи вона ходила навкруги будинку, але світла не було в жодному вікні квартири. Лише через тиждень, коли вечірні прогулянки Виноградною вулицею стали звичкою, вона з полегкістю помітила слабке світло, немов від лампочки в коридорі. Подумавши хвилинку про те, зайти відразу чи спершу подзвонити по телефону, Яга вирішила зайти. Судячи з того, як швидко відмикалися двері, зрозуміла, що їх відчинить Василь.
— Привіт, — сказала Яга, наче нічого й не сталося.
— Здорова була.
Василь навіть не поворухнувся, щоб пропустити її досередини.
— Будеш на сходах мене тримати?
— Дивлячись, чого прийшла.
Яга почала сердитися — яке він все-таки хамло провінційне! Те, що майже місяць тому вона без причини його образила, принизила, вигнала геть, до уваги не бралося. Бо якщо людина колись сказала, що любить, отже, повинна любити завжди, незважаючи на образи і кривду, і поводитися відповідно.
— Прийшла дізнатися, як здоров’я Євгенії Іванівни. Дзвоню-дзвоню, ніхто не відповідає.
— Щось раніше не помічав за тобою такої турботливості. Видно, дуже переживаєш за обіцяну цяцьку?
Яга могла його вдарити і гордо піти геть, назавжди забувши, хто такий Василь, якби створіння, що жило в ній, було не від нього.
— Задешево ти мене цінуєш… То як усе-таки здоров’я Євгенії Іванівни?
— У лікарню лягла. Я був у неї сьогодні, ніби вже краще почувається. Далі що?
— А чому телефон не відповідав?
— Додому їздив на тиждень, тільки вранці повернувся.
— Васильку, вечеря холоне! — почувся з кухні дзвінкий жіночий голос, Василь нервово смикнувся й почервонів.
Он воно що! Першим імпульсивним бажанням Яги було вужем прослизнути до квартири, вихопити з кишені Гришин ножик і перерізати горло тій жінці на кухні, як бабуся в Жданівці перерізала горло курям. А потім, якщо вдасться, устромити ножа Василеві просто в серце. Лють була такою сильною, що перепалила сама себе. Перед очима Яги все попливло, ноги зробилися ватяними. «Хто я така для нього і для всіх загалом? Чужа людина, наймана робітниця, послуги якої більше нікому тут не потрібні. Вовчиця в овечій шкірі, яку вигнали геть».
— Пробач, я справді невчасно, — сумирно промовила Яга, скорившись долі, як радили святі в церкві, опустила очі, відчувши себе черницею в чорному каптурі, що дотримується суворої обітниці. То що ж! У цій ролі, напевно, і доведеться залишатися до самого кінця. Яга повернулася, пішла вниз, навіть не здригнулася від звуку дверей, які зачинилися за спиною, прирікаючи її на самотність. У майбутньому, скільки стало уяви, було безрадісне життя, яке через маленьке невідоме створіння сповнюватиметься дедалі новими труднощами і прикрощами, поки очі у Яги зробляться так само скорботними, як у Пречистої Діви у церкві. Рожева мрія дитинства про чудову квартиру на Виноградній вулиці розлетілася на друзки, боляче ранячи її гострими уламками. «Може, цього теж хоче Бог?» — встигла подумати Яга, як двері нагорі розчинилися. Тупцяючи, як слон, Василь наздогнав її, шарпнув за руку.