— Ні, не забув. — Василь усміхнувся, дивлячись, як вона розпалилася. — А ти пам’ятаєш, що з цієї урочистої події минуло майже три місяці?.. Так що я не тільки охолонув від твоїх обіймів, а й промерз до кісток.
Справді, пішов третій місяць. Дванадцять тижнів, як сказала лікарка в консультації, визначаючи вік плоду. Вона так і сказала — «плоду», немов перед нею була не людина, а дерево якесь. Як швидко промайнув час!
— Хай і три місяці. Коли пропонують такі серйозні речі, чекають довше, інколи роки. А ти, я бачу, часу не гаяв.
— Хочеш вір, хочеш ні, а з того часу живу, наче чернець. Це Зоя правильно підмітила. До тренажерної зали почав ходити, позбуваюся надлишків енергії. Можеш помацати, як накачався.
— Іншим разом. Я змерзла, додому хочу. Лікар застерігав, що носа не можна довго морозити, щоб він не посинів.
Василь так щиро засміявся, що Яга і собі не змогла стриматися від усмішки.
— Доведеться до мене бігти грітися, щоб ніс не посинів! До мене ближче.
— Зойчині котлети нюхати?
— Потрібні нам її котлети! Я сало з дому привіз, мед справжній, горіхи.
Яга раптом пригадала ті давні часи, коли вона жила в степу у баби Олі, згадала, як смакує сало з дерев’яної скрині, горішки в духмяному меду.
— А огірочки які — хрумкі, один в один. Іще мама закривала, царство їй небесне.
Краще б Василь цього не говорив! Яга ладна була бігти на четвертий поверх, аби скоріше з’їсти хрумкий солоний огірочок.
— То пішли, тільки ненадовго, — погодилася вона, а ноги вже самі несли до під’їзду.
Поки Василь готував на стіл, Яга вешталася тихими порожніми кімнатами. Вона вперше була тут так пізно увечері, майже вночі. Знайома до найменших дрібниць квартира за відсутності старої хазяйки здавалася зовсім рідною, майже своєю. Яга обвела поглядом вітальню, темно-червоні портьєри із шнурами, розлоге листя пальми. Це була її улюблена кімната, тут майже все можна залишити, як є. У спальні ще пахло ліками. Звідси потрібно прибрати все, зробити її теплою, рожевою, затишною. Ось найменша кімната, кімната Василя, строга, лаконічна, з великим вікном на південь. Вона наче створена для дитячої… «Якої ще дитячої? — обірвала свої думки Яга. — Поки що в мені живе тільки скоцюрблений рожевий пуголовок, потім він стане схожим на окате жабеня, на маленького зморщеного дідуся. Саме так намальовано на плакатах у жіночій консультації. Звісно, коли-небудь він народиться, підросте, стане схожим на справжню дитину, якій потрібна дитяча кімната. Але… ще стільки всього може статися! Може, Бог передумає, і він взагалі не народиться».
Остання думка так їй сподобалася, що Яга присіла на акуратно заслане запраним до білого кольору стареньким покривалом Василеве ліжко, посміхнулася, уявивши себе легкою, мов вітерець, вільною від важкості в животі, яка вже починала даватися взнаки. Мрії снували в голові, одна блакитна, друга рожева, і раптом розлетілися в одну мить. Як іноді, відчувши у натовпі спрямований у спину чийсь пильний погляд, ми озираємося стривожено, так і Яга сторожко озирнулася, відчувши когось за спиною. З фотографії на стіні, під маленьким розп’яттям, на неї уважно дивилася сіроока Люся. Яга зніяковіла, пригадавши, як пообіцяла їй, що все буде добре. Що означало це «добре»? Яга незмигно дивилася в очі Люсі доти, поки в голові спочатку невиразно, а потім цілком чітко утворилося слово — «спадкоємець». Яга підскочила, мов ужалена: «Як же я сама до цього не додумалася! Не треба плести ніяких інтриг або навіть виходити заміж за Васю. Достатньо лише народити від нього дитину — продовжувача роду, і професорка просто змушена буде залишити частину спадщини синові улюбленого племінника!»
— Ось ти де! — Василь став у дверях. Яга мимохіть замилувалася його високою мужньою постаттю. Справді, тренування в залі пішли на користь — точнісінько герой американських бойовиків. — Пішли, все готове.
Ягу не довелося просити двічі; мов гінчак, спохопилася на запах огірків, ковтаючи дорогою слину. Огірочки апетитно зеленіли, Яга взяла одного, смачно надкусила, заплющила очі від задоволення: «Спасибі тобі, Люсю!», — подякувала подумки.
— Зачекай, давай настоянки горіхової по краплі, для апетиту. Також мама ще робила. Тут вітамінів — сила. Не дивися, що на коньяк схожа. Це робиться так: беруть зелені грецькі горіхи…
— Знаю. Баба Оля… тобто, бабуся також терла ці горіхи, і руки потім були чорні. За що п’ємо?
— За любов.
— Дуже невизначене поняття.