Але вона, на щастя, не встигла цього сказати, бо Василь раптом упав на коліна, мов підтятий власною жорстокістю, почав цілувати їй ноги, потім пригорнув до себе трепетно.
— Як я міг! Сам не знаю, наче чорт поплутав. Пробач мене, дурня, заради Христа. Я ж бачу, що ти ні з ким не була після мене, ягідко солодка, недоторкана моя, щастя моє…
Ці слова, певно, теж мали магічну дію, прямо протилежну попереднім. Яга пробачила, знову почала розслаблятися, втрачаючи волю від того, що він повністю зараз належав їй, тілом і душею, від того, що назвав її Ягідкою, як колись баба Оля, від того, що їй і самій дедалі більше хотілося належати йому…
Після другого разу вона вже не думала про огірки, не думала ні про що, навіть не встигла до пуття розібрати, як із запаморочливого льоту поринула в гіпнотичні обійми сну.
Звісно, вони проспали заняття, прокинувшись від телефонного дзвінка аж о першій дня. Телефонували з лікарні, повідомили, що стан Євгенії Іванівни задовільний, і її можна забирати додому.
— Ти ж учора говорив, що вона в тяжкому стані.
— Іще я говорив, що до товариша збираюся. Це навмисне, для Зої.
— А правда, що заповіт іще не написаний?
— Правда. Її не зрозумієш, то пише, то не пише — сім п’ятниць на тижні. Все чоловіка свого останнього побачити хоче.
— Знайшли його?
— Атож! Алкоголік алкоголіком, по смітниках тиняється і чути про неї не хоче. Перед тим, як тітку в лікарню покласти, я сам із ним розмовляв.
— Васю, а якщо вона зараз помре, без заповіту, то все йому дістанеться?
— Так. Давай не будемо більше цю тему обговорювати. Дістали мене всі з цією спадщиною. І тітка, і сусідка зі своєю донечкою, ще й ти починаєш. Як буде, так і буде, і крапка. Краще про нас поговоримо. Який у тебе термін?
— Сам порахуй.
— Майже три місяці. Пробачити собі не можу, це я в усьому винен! Не зміг тоді стриматися, так сильно тебе любив. Чого ж ти мовчала, дурненька? Стільки часу втратили. Не хвилюйся, я знайду хорошого лікаря, все буде добре. Прямо завтра цим і займусь.
— Видно, не вперше доводиться?
Василь подивився на неї серйозно, значуще.
— Давай домовимося раз і назавжди. Те, що було в моєму житті до тебе, так зі мною і залишиться, нікуди від цього не подінешся. Я не збираюся бити себе в груди, кожного разу доводячи, що не верблюд. Ти життя ще зовсім не знаєш, тому слухайся досвідченішої людини і не став зайвих запитань. Добре?
Яга раптом побачила, який він дорослий, з темною жорсткою щетиною на щоках, справжній мужчина, гідний поваги. А раніше здавався просто хлопчиком, майже таким, як Юрко: можна було дозволити собі зневажати його, дати ляпаса, навіть не порадитися з ним про долю його власної дитини!
— Давай поїмо чогось? На голодний шлунок не можна говорити про серйозні речі. Цур, я перша іду в ванну!
Василю довелося йти до кухні. Підігріваючи чайник, намащуючи масло на хліб, він думав про те, що зараз знову буде пропонувати їй руку і серце. Звісно, можна почекати до закінчення школи чи до наступної осені. Головне, щоб вона дала принципову згоду, зрозуміла, що час уже ставати серйозною, позбутися звички діяти нерозважливо, будувати повітряні замки. Скільки дівчат, гарних, роботящих, за щастя мали б вийти за нього заміж, жодна б йому не відмовила, може, тому й не цінував? Мама, покійниця, переживала за кожну, особливо за сусідську круглолицю Оксанку з косою до пояса, хазяйку, яких мало, тиху скромницю з виду, ненаситну в коханні. «Пробач, подруго, і прощавай, — сказав їй Василь у свій перший приїзд із Києва. — Не тримай зла, шукай собі іншу пару». Вона повисла на шиї, заголосила… А коли він пішов, відірвавши її від себе, вона, покинута, сидячи в сльозах на підлозі, підняла заплакане обличчя, поклялася звести зі світу розлучницю. Минуло півроку, а вона й досі не забула його, приходить, ніби до сестри, тільки-но почує, що він приїздить, — то пиріжки принесе, то котлети, зовсім як Зоя, і дивиться вірними очима. Знала б, кого звести зі світу надумала — дівчисько малолітнє, яке має його за ніщо, тільки те й робить, що встряє у всілякі авантюри. При першому ж знайомстві задерла носа, зневажала його, соромилася — це було видно неозброєним оком! Навмисне до кав’ярні завела, щоб насміятися, покинула там, пішла з дженджуристим красунчиком. Щастя, що він тоді затримався покурити, перейшовши на інший бік вулиці, побачив, як її тягли, чи силоміць, чи напоївши до нестями. Потім ледве вирвав її з лап цих покидьків, витирав кров, майже на руках ніс, змучену, напівживу.
«Кого ж ти, синку, знайшов там у Києві, що лиця на тобі немає, змучився геть?» — запитувала мама перед смертю. Він і сам себе не пізнавав. Від жінок мов одрізало, так, ніби справді обітницю чернечу прийняв. Сказав собі: «Тільки вона. Або доб’юся її, або згину як собака». Домігся, був на сьомому небі від щастя, і що ж? Вислизнула прямо з рук, образила ні за що, прогнала. Потім раптом сама прийшла, на ніч залишилася, виявилося, що вагітна. Ніколи не знаєш, чого від неї можна чекати наступної миті, — молоденька, гарненька зайдиголова! В усьому світі такої не знайти.