Василь задумався, продовжуючи колисати її. Взагалі, як на нормальну людину, все це виглядало якоюсь маячнею, але щось знайоме було в усій цій історії. Він іще трохи подумав, і раптом пригадав, як маленьким хлопчиком, потайки, прабабуся водила його до церкви, як до чарівної казки. Пригадав золотий відблиск ікон, тихе потріскування свічок, намальовані лики святих, які здалися йому печальними. «Перехрестися, онучку, покайся в гріхах, попроси у Бога прощення, послухайся його поради. І завжди роби так, як хоче Бог».
Василь мовчав. Що ж, наполягати він не має права, та й не послухає Яга, все одно зробить по-своєму. Значить, доля така — нехай народжує. Тепер принаймні можна бути впевненим, що вона не встряватиме ні в які історії, не піде до іншого. Він сумно усміхнувся при цій думці, поцілував її, бадьоро промовив:
— То що ж, хай буде по-твоєму! Хоча маємо ще тиждень-другий, щоб дати задній хід. Ходімо чай допивати?
Вони знову пішли на кухню, мирно пили чай з медом. Яга зібралася йти.
— Може, ще побудеш, до ранку залишишся?
— Не можу. Сьогодні заняття пропустила, і завтра багато уроків. Треба заробляти хороший атестат, — усе-таки випускний клас.
— Можна, я хоч проведу тебе?
— Не треба, Василю. Давай поки що зберігати все в таємниці, якомога менше маячити на людях. Завтра тітка повернеться, до мене будеш приходити вечорами, згода?
— Куди я подінусь!
— Ой, мало не забула!
Яга взяла з плити сковорідку з котлетами, вивернула все, що там було, у відро для сміття.
— А це навіщо?
— Не їж їх, Васильку. Хто знає, що вона туди підмішала?
Як у воду дивилася. Якби Василь знав, що саме Зоя старанно замішувала в кожну котлетку, готуючи приворот, то сам би негайно викинув їх на смітник.
Подруги йшли зі школи довгою вулицею з парканів, мліючи від березневого сонця.
— Щось ти потовстішала, подруго, живіт випирає. Я ще на фізкультурі завважила, коли ти вправи для пресу відмовилася робити, — сказала Оленка. — Звісно, якщо так старанно вчитися і всі дискотеки пропускати, то мені з тобою на пляж влітку буде соромно вийти!
Яга мовчала, мружачись на сонечку, і Оленка раптом здогадалася.
— Може, ти вагітна?
— Може.
Оленка зупинилася, навіть ногою тупнула від досади.
— Оце так подруга — ніколи нічого не розкаже! Коли я «залетіла», тобі першій усе розповіла, рівно за годину. А тут людина, напевне, півроку з кимсь зустрічається, вже до вагітності дійшло, а краща подруга нічого не знає! Господи, та в тебе, мабуть, вже термін величезний, пізно щось робити?
— П’ятий місяць. Я не збираюся нічого робити, народжувати буду.
— Як це народжувати? Від кого? А школа? А інститут?
Оленка сипала запитаннями, мов із кулемета. Раптом зупинилася, примружилася.
— Часом, не від Юрка?
— От іще дурниці! Звідки ти взяла?
— А пам’ятаєш, як ми утрьох у твоєму ліжку лежали після пляжу? Так він потім признався мені, що спочатку таки був таємно в тебе закоханий.
— Заспокойся, Лєнчик! По-перше, Юра мені друг, і не більше. А потім, хіба я можу так тебе образити? — Яга посміхнулася. — Ну і п’яні ми були!
— Ти хочеш сказати, я. Ви з Юрою ще нічого, щось тямили, а в мене це вино, вагітність та ще сонце… Як ти наважилася народжувати, не уявляю! Ну хоч, скажи, Ягусю, від кого? Я ж ніч спати не буду!
— Ти його не знаєш, Лєно. — Яга не збиралася розкривати свої секрети.
— Багатий, мабуть, коли ти можеш собі таке дозволити. А я ще влітку дивувалася, звідки в тебе стільки грошей на лахміття? Самим прибиранням стільки не заробиш! А молодий чи старий?
— Середній, двадцять шість років.
— Відносно молодий. Гарний?
— Звичайний.
— А дуже багатий, на іномарці, напевно?
— Більше нічого не можу сказати, Лєнчику.
— Чому?
— Тому, що він просив нікому нічого не розповідати. Бачиш, він одружений.
— От негідник! Як же ти наважилася від одруженого народжувати?
— Сама не знаю. Поки думала, всі терміни минули. А що, живіт дуже помітно?
— Практично ні. Просто я тебе знаю, як облуплену, тому й помітила.
— Не хотілося, щоб помітили, принаймні до кінця травня, коли екзамени почнуться. Я в шкільній формі вже виточки розпустила.
— Подумаєш! Скажеш, що поправилася.
— Ага! Живіт поправився, а все інше худе. Так не буває.
— А ти щоки будеш надувати. Ось так!
Подруги голосно засміялися, привертаючи увагу поодиноких перехожих. Вони перебували ще в тому благословенному віці, коли серйозні проблеми сприймаються легко і весело вже тільки тому, що на вулиці сонечко світить.