Наступним помітив фізик.
— Я прийду сьогодні о четвертій, — шепнув ледве чутно, коли Яга підійшла до столу забрати зошита з черговою контрольною роботою, навіть не поцікавившись результатом. Оцінок нижче п’ятірки фізик ніколи їй не ставив, власноручно виправляючи синім чорнилом помилки, які інколи траплялися. Яга ледве встигла переодягтися, древній римлянин прийшов хвилина в хвилину, запитав прямо з порогу.
— У тебе хтось з’явився?
— Ви про що?
— Не розумієш? Та-а-к… — Фізик пройшовся кімнатою пружним кроком, мов тигр, блиснув вогненними очима, гаркнув: — Бач, лялька яка нетямуща! Ану, не ховай очі, стань рівно, коли з тобою вчитель розмовляє!
Від несподіванки Яга виструнчилася, відчувши силу його гніву, який він ледве стримував. О, тепер їй став зрозумілим той панічний страх, який відчували нерозважливі учні біля дошки перед грізними очима Зевса-громовержця! Він наблизився майже впритул, потягнув за поли халата, при цьому чітко окреслився животик.
— Вагітна! У класі помітив, думав, серце зупиниться! Біг, сподівався, що привиділося… твою мать, — він підняв руку, ніби заміряючись. Яга зіщулилася, зажмурилася, очікуючи удару. Та він не вдарив.
— Дитино, не бійся, я тебе не скривджу, — фізик умить схаменувся, обняв її ніжно, мов батько, пригорнув до своїх грудей. Яга відчула, як голосно і стривожено б’ється там серце. Вона нервово затремтіла від пережитого щойно страху, вперше з того самого разу дозволила йому посадовити себе на коліна, обняла за шию.
— Скажи, чому ти зважилася на таке? Когось покохала?
Яга не могла сказати йому: «Так Бог захотів». Це тобі не Василь, не зрозуміє. Треба було щось вигадувати. Найлегше було відповісти «так». Вона кивнула.
— Кого? Не скажеш?
— Все не так просто…
— Він що, негідник, одружуватися відмовляється?
— Навпаки, я сама не хочу.
— Навіщо ж тоді зважилася на таку дурницю?
— В якусь мить завагалася, згаяла час. А тепер уже пізно…
— Може, не любиш його?
— Любиш, не любиш, — не знаю! От із вами, Валерію Володимировичу, все було інакше. Ви мені зразу сподобалися — голос, очі палкі, мені навіть подобалося, як ви гнівалися на нас, кричали, не від злості, а тому, що переживали за кожного учня, намагались утовкмачити йому щось, змусити працювати головою. Одне слово, одного чудового дня я зрозуміла, що закохалась у вас по вуха, почала шукати до вас якийсь підхід, ворожила навіть, була щаслива від найменшої уваги з вашого боку! Дійшла до того, що в ліжко сама вас затягла!
Яга трохи кривила душею. Але так хотілося дати йому хоч трохи радості, зняти напруження, заспокоїти його серце, щоб воно не билося так тривожно. Фізик збентежено усміхнувся:
— Лукавиш, ластівочко. Це в мене, дурня старого, «дах зірвало», повівся з малоліткою, мов із дорослою жінкою. І отримав за це за повною програмою. Ночами не спав — сумління замучило, а скоріше за все, не міг забути негаданого щастя і такої ж несподіваної відставки. Як жив по-дурному, так і покохав, коли вже лисим став… Хочеш, подам на розлучення, одружуся з тобою, дитину визнаю своєю?
Він подивився такими світлими і добрими очима, що серце у Яги стиснулося від ніжності. Їй захотілося зробити для нього що-небудь, віддячити добром за добро.
— Батько дитини хороша людина, любить мене, піклується про мене. Не знаю, як там далі складуться стосунки, але поки що… Розумієте, Валерію Володимировичу, він мені спершу взагалі не сподобався, здавався зовсім не тим, кого мрієш зустріти і покохати. Можна сказати, був повною протилежністю уявному ідеалові. Але так вийшло, що він допоміг мені, може, навіть життя врятував…
— А я ж то думаю-гадаю, хто ж цей герой? Боявся, що знайшла старого багатого пенька, як колись погрожувала, спиш із ним за долари ці паскудні. Василь! Та, звісно, пам’ятаю, як він на тебе дивився. Коли з Греком розбиралися, ледве відтягли його, думали — уб’є.
— Так, Василь. Ви, напевне, розчаровані?
— Даремно ти так, Яго. Хлопець він якраз хороший. Може, не обтесався ще, не знає, що сказати, як одягтися, щоб столичним дівчатам подобатися. Та це справа наживна, були б гроші. А голова у нього розумна, сам молодий, настирний — такий у житті багато чого досягти може. Ти що, анітрохи його не любиш?
— Я не розумію, що це таке, «любиш»? Інколи здається, що люблю, так люблю, що самій страшно робиться. А вранці подивлюся — звичайний симпатичний хлопець, яких багато, і хочеться випровадити його якомога скоріше, щоб знову бути вільною, як раніше. Попереду ще стільки всіляких подій, зустрічей — не можу ж я в шістнадцять років зав’язувати собі світ, вийшовши заміж за першого-ліпшого Васю!