Зневажаючи себе за слабкість, Василь затискав у кулак гордість, покірно сприймав її холодність, коли днями, а коли й тижнями, пристосувався працювати в ці дні, мов проклятий, навантажував себе до кривавого поту в тренажерній залі. Усе своє життя він почувався господарем становища, звик, що друзі поважали, дівчата любили, батьки радилися як з рівним. Рожева мрія всіх сусідських хлопців у Кіровограді, красуня Оксанка щедро дарувала йому своє розкішне тіло в будь-який час, у будь-якому місці, тільки свисни, а він без жалю покинув її, забув, вона так і не зрозуміла, чому? Василь і сам не розумів, чому кинув до ніг норовливого зеленого дівчиська свою волю, серце, саме життя. А вона й не рада подарунку. Підбирає інколи, мов знайдену на дорозі каблучку з діамантом, роздивляється уважно, здається, ось зараз одягне на пальчика, зрозуміє своє щастя. Та ні. Знову кидає у придорожній пил, мов непотрібний уламок скла.
Особливо дошкуляло її маніакальне бажання зберігати їхні стосунки в таємниці — адже шила в мішку не сховаєш. Зустрічалися лише в неї, прогулювалися пізніми вечорами безлюдними темними вулицями. Останнім часом хоч погоджувалася їздити разом із ним у Гідропарк. Та хіба то називалося «разом»? Зустрічалися в умовлений час біля метро, поруч, але мовчки, мов чужі, спускалися на ескалаторі, їхали у вагоні. Здавалося, він був потрібний їй тільки як охоронець, для того, щоб ніхто не штовхнув її, не образив у натовпі. Натовп вона ненавиділа, боялася, завжди вважала за краще пройти три зупинки пішки, аніж їхати в переповненому транспорті. Тільки тоді, коли людні місця залишалися позаду, починала говорити, щебетала дурниці про сухі травинки, сизі гілочки верби з котиками на них, набирала голими руками заледенілого березневого снігу, милувалася тим, як зблискують на сонці його кристали, бігала по кучугурах, які вже почали танути, п’яніючи від вологого весняного повітря, від холоду талої води в почервонілих долонях. Одного разу вони затрималися допізна, на світлому ще небі засвітилися бліді зірочки, Яга довго стояла, задерши голову, сказала мрійливо:
— А в степу знаєш, яке небо? Величезне, без дротів, будинків, дерев, і зірки видно набагато краще.
— Знаю, — відповів Василь.
— Звідки тобі знати, міському?
— Звідти, що все дитинство провів у прабабці своєї, в Хмельовому. Її хата стояла за селом, у лузі.
— Васильку, чому ти раніше мені про це не розповідав?
— Не було нагоди.
— А ти трави лікарські знаєш?
— У дитинстві знав, бабця вчила. Тепер уже забув багато, що від чого допомагає.
Яга раптом подивилася на нього серйозно, підійшла, обняла за шию, несподівано поцілувала прямо в губи.
— Це дуже важливо, те, що ти зараз сказав. Тільки не питай, чому.
Цього дня погода була чудова, сонячна, тепла. Крига на Дніпрі вже вкрилася тріщинами, подекуди сіріла таловинами.
Посередині, у темному дзеркалі води відбивалося небо. Яга зупинилася, вдихаючи свіжий вітерець, задивилася на річку.
— Глянь, скільки ще рибалок. Як вони провалитися не бояться!
— Коло берега крига іще товста.
— То давай і ми по льоду походимо?
— І не думай, тобі небезпечно.
— Хоч із краєчку, Василю, ну, будь ласка! Дивись, рибалки он сидять коло самої промоїни, і нічого.
Василь ще раз глянув на рибалок, смикнув її за руку.
— Бачиш? Он там Вадим, тітчин колишній чоловік. — Де?
— Та ось же, майже перед нами.
Яга побачила його, примруживши вмить похололі очі, ніби дивлячись через оптичний приціл, перепитала, не відводячи погляду.
— Ти впевнений?
— Абсолютно. У нього волосся сиве, кучеряве, мов шапка, такого ні з ким не переплутаєш.