— Заспокойся, дитино. Все буде добре! Тебе, видно, налякав хтось сильно. Ось помиєшся і розкажеш мені все.
Після купання Ядвіґа трохи вгамувалася, баба Оля поклала її прямо на стіл, заводила за спину руки, тягла за ноги, крутила голову, плечі, промацувала й погладжувала спину. Потім вона змішала кілька різних трав із ложкою темної рідини з оплетеної вербовою лозою сулії, запарила все те окропом, пошепотіла, схилившись над паруючою глиняною квартою, кинула в неї дрібку солі й попросила закутану в чисте простирадло Ядвіґу випити гарячу гірку рідину. Ядвіґа відчула, як у животі розлилося тепло, веселі вогняні язички розбіглися по всьому тілу, сповнюючи його полегкістю, а в голові солодко запаморочилося. Баба Оля уклала її на лавку, поводила над усім тілом руками, тихо швидко промовляючи щось незрозуміле, може, казку, може, молитву, сіла поруч, взяла Ядвіґу за руку й веліла розповідати. Сонний голос Ядвіґи звучав дедалі повільніше, тихіше. Нарешті вона міцно заснула, проспала двадцять годин, до наступного ранку.
Другий тиждень промайнув швидко. Ядвіґа разом з бабою Олею ходила в степ, у посадку, спускалася на дно глибокого вибалка, за яким починалися поля кукурудзи й соняшника, навчилася знаходити й розрізняти рослини. Баба Оля розповідала їй, від чого допомагає кожна травичка, яку хворобу лікує, але все це було ще надто складним для семирічної дівчинки й запам’яталося не дуже добре. Міцно закарбувалося в пам’ять лише те, що звіробій допомагає від усіх хвороб, з м’ятою, ромашкою та квітами липи вони вечорами п’ють чай, а жовтогарячі клейкі квіти нагідок, залиті горілкою, помічні від синців і подряпин. Що не можна зрізати всю корисну травичку, щоб вона і на той рік виросла, а зрізуючи, треба розмовляти до неї, умовляти надовго зберігати цілющу силу, просити вибачення за те, що зриваєш, і дякувати Богу.
— Вчись, дитино, — казала їй баба Оля, — у Києві такого не навчишся. Ось буватимеш у мене щоліта, я тебе до чотирнадцяти років всього вивчу і помру спокійно.
— А хто тоді собаку годуватиме, Воркуту? — стурбовано допитувалась Ядвіґа. З собакою у них тепер була міцна взаємна любов. Баба Оля дозволила відв’язувати Воркуту, і Ядвіґа, перестрибуючи через високі кущики кінського щавлю, бігла в степ, до круглих акуратних копичок сіна, граючись із собакою в піжмурки. Іноді Воркута й сама ховалася від неї, весело кидаючись із засідки, вони падали на духмяну колючу траву, качалися по ній, обнявшись, і личко Ядвіґи ставало мокрим від шерехатого собачого язика.
Ще ніколи Ядвізі не було так добре! Вона була маленькою, щоб зрозуміти причину цього, але щастя виповнювало її, закручувало веселим вихором. Запашне свіже повітря п’янило, сповнювало тіло енергією і здоров’ям. Вона почувала свою єдність зі степом, собакою, мінливим небом, з кожною вже знайомою травинкою, навіть з півнем і курками! Ядвіґа розмовляла з ними, перебувала в постійному спілкуванні, зв’язку, уявляючи себе принцесою в мирному королівстві рослин і тварин. Темні недобрі почуття залишилися в минулому, на їх місці в душі розквітло все добре й лагідне.
Як весняний сік у відземках дерев, у ній прокинулися, проросли невідомі дотепер таланти. Вона швидко запам’ятовувала слова пісень із телевізійних концертів, влаштовувала власні концерти для баби Олі й Воркути. Маленька артистка фарбувала буряком щічки, губи, надягала на шию рясне горобинове намисто власного виготовлення, обкручувалася мереживною тюлевою накидкою з подушок, і спочатку тихенько, а далі голосніше лунко співала пісні «Несе Галя воду», «Черемшина», «Арлекіно», «Ромашки спрятались, поникли лютики», «Землянка», «Чунга-Чанга», «Очи черные», («День Победы» — суміш виходила просто надзвичайна. При цьому Воркута підвивала, Ядвіґа бурхливо жестикулювала, набираючи відповідних до змісту пісень поз, змінювала вираз обличчя і навіть бралася танцювати. Ось коли трапилася нагода сповна відчути насолоду вільної творчості й виявити свої здібності! Ні вродлива Олена, ні розпещені сестрички — ніхто не міг відібрати в неї уваги й похвали вдячних глядачів.
Часом приїздив на мотоциклі дядько, жав серпом траву для кролів та курей, а Ядвіґа показувала йому місця, де трава була густішою, соковитішою. Він передавав їй вітання від мами, запитував, чи, бува, не знудьгувалася, чи хоче вернутися в село. Однак засмаглій босоногій Ядвізі в заношеному ситцевому платтячку та з нашвидкуруч перев’язаною мотузочкою гривою вигорілого на сонці волосся, що відросло майже до пояса, було зовсім не нудно, і повертатися до родичів, сестер, до хвалькуватих сусідських жаднюг-дітей, які мали кращу вдяганку і багато іграшок, не хотілося. Їй було так добре тут, на волі! Власний маленький світ розширився аж до обрію, в ньому існувала хороша баба Оля, схожа на добру чаклунку, розумні тварини, гарні корисні рослини, мальовничі яри та пагорби — все це випромінювало любов до неї, Ядвіґи. І жодного ворога — людини чи іншої живої істоти, до кого можна було б відчувати ненависть, страх чи заздрість. А чужих людей, яких зустрічала іноді в степу або на дорозі, що вела в село, вона не боялася, бо поруч біг надійний і вірний захисник — схожий на сірого вовка собака на ймення Воркута. Ненависть і лють уже третій місяць не мучили їй серця, не отруювали життя, — в душі, як трави в степу, проростали нові почуття. Ядвіґа і сама не знала, як це трапилось, але попросила дядька почекати, побігла в хату, винесла свого дорогоцінного пупсика з усім убранням.