Василь поглядав на неї в дзеркальце, стишував хід перед вибоїнами, щоб не потривожити. Коли тиждень тому він прийшов до пологового будинку, щоб дізнатися, як вона, його попросили зайти до завідувачки відділення.
— Як я розумію, ви батько дитини?
— Так.
— Ядвіґа її не годує.
— Чому? Молока немає?
— Молоко якраз є. Але поводиться вона так, ніби не збирається її забирати.
— Я сам тоді заберу.
— Приємно чути, папашо, тільки у вас шлюб не зареєстрований. Вам доведеться пройти через цілий ряд формальностей.
— Пройду, коли треба. У неї що, неадекватна реакція на материнство?
Завідувачка посміхнулася.
— Схоже на те. Таке трапляється у дуже молодих матерів. Та ми не втрачаємо надії.
Він теж не втрачав надії. Поки що все було добре. Яга не розчулювалася до сліз над дитиною, не сюсюкала, але ставилася до неї цілком адекватно. Тільки-но дитина подавала голос, Яга негайно прикладала її до грудей і обов’язково сама злизувала кілька перших крапель.
— Боїшся, що гаряче? — Пожартував Василь.
— Боюся, що гірке, — цілком серйозно відповіла вона.
— Можна, я спробую на смак?
— Можна.
Машина звернула з траси, зупинилася біля стіжка. Яга зручно влаштувалася на розісланій ковдрі, прихилившись спиною до золотистої опори, впевненим рухом приклала дитину до грудей. Василь примостився поруч, обережно торкнувся губами пиптика, молоко саме полилося до рота.
— І справді, гіркувате.
Якби він знав, як зміниться вона на обличчі, закусить губу мало не до крові, то так не жартував би.
— Дай-но, спробую ще раз, може, здалося?
Вона дивилася на нього тривожними очима.
— Солодке наче мед.
Яга усміхнулася, заспокоєна, погладила його волосся, нахилилася, поцілувала. Василь уже й забув, коли таке було востаннє. Він поклав голову їй на коліна, лежав, дивлячись у високе небо, кусаючи соломинку. Невже на зміну тяжким часам відчайдушної боротьби з непорушною стіною нелюбові, ворожості, нервозності, якою вона себе оточила, ніби коконом, знову приходило щастя?
Яга дрімала, пригортаючи до себе немовля, коли машина зупинилася. Все, далі їхати нікуди.
— Виходь, приїхали. Давай, потримаю його.
Яга вийшла з машини, роззирнулася, прикривши рукою очі від призахідного сонця. Може, це сон? Свіжоскошений луг з однаковими круглими стіжками, велике село вдалині, старий садок, до якого впритул підступав дикими деревами маленький лісок, розкинувся довкола одинокої, приземкуватої, свіжовибіленої хатинки. Яга пройшла ледь помітною в траві доріжкою, штовхнула двері, обдивилася сіни, автоматично, за дитячою пам’яттю, скинула черевики, переступила поріг кімнати, завмерла, побачивши зменшену копію своєї квартири — ті самі мереживні запони на вікні, улюблене рожеве покривало на ліжку, трюмо з акуратно розставленими парфумами, чайні троянди в простому глиняному глечику, Оленчині малюнки на вибілених стінах. Яга торкалася рукою нерівних стін, старовинної колиски з лози, грубки, радісно впізнаючи кожну дрібницю, ікону в кутку, вишитий рушник на цвяшку, так, ніби вона вже була тут колись.
— Жити поки що немає де… Ця хата ще прабабусі, вона мені її відписала.
Василь стояв у дверях із дитиною на руках, у душі його все зіщулилося в очікуванні вироку, і не повірив своїм очам, а потім і вухам, коли Яга повернулася, засяявши обличчям, сказала тремтячим голосом;
— Це мрія всього мого життя.
«Знову неадекватна реакція», — подумав він, кліпаючи очима, щоб стримати сльози.
Життя на старому хуторі налагодилося практично відразу, так, ніби й не від’їжджали звідси люди. Коли речі вже були вивантажені, розкладені, дитина солодко спала в старовинній люльці з лози, а розморена від гарячого чаю напівсонна Яга лежала в ліжку, Василь простягнувся на вузькому тапчані коло вікна і почав розповідати історію своєї сім’ї таким голосом, як колись бабуся розказувала казку про Івасика-Телесика.
— Ще до революції мій прадід із старшими братами оселилися тут, на хуторі. Хазяйство завели, будинок був великий, хлів добрий, коні. За радянської влади все зруйнували, будинок спалили, так і стояло згарище. Не знаю, як склалася доля інших братів, а прадід мій повернувся в тридцяті роки з молодою дружиною, побудував цю саму хату, і почали вони жити осібно від колгоспу… Мар’яна, прабабця моя, розумілася на хворобах, акушерстві, травах. До неї люди з усіх навколишніх сіл приходили, навіть партактив, тому й не чіпали їх, ще й допомагали. Від колгоспу тишком електрику підвели, дорогу проклали, щоб начальству їздити було зручніше. А ось бабуся моя була з іншого тіста — завзята комсомолка, соромилася матері, відразу по закінченні школи в Хмельовому поїхала до Кіровограда вчитися, вийшла заміж за чекіста, народила двох дочок. Далі ти знаєш. Тітка Женя чоловіка свого Степана і маму мою вигнала. Тут і я народився. Мама побула трохи на хуторі і поїхала до батька в Кіровоград, а мене прабабця не віддала, сама виховувала до школи. І потім щоліта забирала до себе, поки не померла, коли мені чотирнадцять років виповнилося. Будинок забили дошками, батьки приїздили десь двічі на рік, пильнували, щоб ніхто тут не оселився, але, мабуть, далеко від села, чи місце таке зачароване, бо хата так і простояла незайнятою. Це сюди я їздив останнім часом: побілив, шибки повставляв, де треба, електрику наново провів, прибрав тут трохи, меблі деякі купив, холодильник. Вибач, Ягідко, може, і не в найкращі умови тебе привіз, зате на свіже повітря — і ти поправишся скоріше, і дитині тут буде добре. Коли трапиться щось, я на колесах — за годину в Кіровограді будемо, за півдня — в Києві. А восени на роботу влаштуюся, квартиру зніму і перевезу вас у місто. Ти вже спиш?