Василь підійшов до ліжка, поправив ковдру, став на коліна, вдивляючись у спокійне обличчя заснулої так, ніби вона теж була його дитиною, важкою, але щиро коханою. Він знав, що не покине її ніколи, до самої смерті, приймаючи муки, зносячи образи — остаточно він зрозумів це сьогодні, коли вона торкнулася рукою, ніби погладила, куща бузку коло ґанку, як це завжди робила стара Мар’яна, коли одним рухом скинула взуття біля порогу, розправила рушника на іконі, поміняла місцями виткані доріжки так, ніби знала, як вони лежали раніше, коли промовила несподівані слова, що так солодко відлунили в серці. Навіть якщо вона не любитиме дитину, він зрозуміє і не осудить, буде сам любити сина за двох. Василь не насмілився лягти поруч, так і заснув на вузькому тапчані біля вікна, а коли прокинувся, довго дивився крізь напівопущені вії, як юна красуня з розпущеним волоссям годує його крихітного сина.
Так нарізно вони й спали наступні два тижні. Василь підводився вночі до дитини, змінював пелюшки, заколисував. Де він тільки знаходив ці недоладні слівця, чукикаючи дитину, як колись у Жданівці сюсюкали з маленькою товстощокою Наталкою? Яга не знаходила таких слів, вона сумлінно, на перший вимогливий крик, мовчки годувала сина, пильнувала, щоб він не мерз, був сухим, із задоволенням спостерігала, як добре він смокче або спить, мов янголятко. Але геть не могла терпіти, коли дитина починала плакати, будучи сухою і нагодованою — нервово тицяла їй «пустушку», ладна була віддати її, куди завгодно, торсати, хльоскати по щоках, обливати холодною водою, аби лише не чути заливчастого плачу. На допомогу відразу ж приходив Василь, брав сина на руки, ходив колами двором, заколисував, умовляючи, а Яга тікала на луг. Годинами блукала околицями, насолоджуючись свободою, спокоєм, тихою мелодією звуків природи, рвала трави, блаженно вдихаючи пахощі рослин. Їй ніколи не було сумно на залитому сонцем лузі, під величезним блакитним шатром неба. Вона почувалася тут як удома, за спиною невидимими вартовими, добрими вчителями йшли дві жінки, баба Мар’яна і баба Оля.
Поверталася заспокоєною, утихомиреною, відносила трави до вкритої старою черепицею повітки, частину залишала сушитися, решту забирала до хати, запарювала коричневу череду, жовту ромашку, щоб купати дитину, додавала трохи чебрецю або дикої м’яти для запаху. Яга любила прати пелюшки прямо у дворі, на дощаному столі під старим горіхом, у нагрітій сонцем, розставленій з самого ранку у відрах і мисках воді з криниці, розвішувати їх по всьому дворищу різнокольоровими вітрилами, вже за пару годин знімати сухими, із пахощами свіжого вітру, сліпучо-чистими від сонячних променів. Василь щодня їздив у село по молоко, привозив свіжий хліб, яйця, масло, в погребі зберігалися запаси овочів, яблук, картопля, ціла батарея банок із соліннями й варенням, зробленими ще Люсею, в повітці стояло повне відро меду, мішечки з горіхами, крупами, борошном, насінням.
Дивно, але Ягу чомусь вабило до себе кладовище, яке виднілося удалині. Василь не те що боявся, просто не любив там бувати, як і більшість молодих здорових людей, але Яга просилася на кладовище вже третій день, і він погодився. Дорога була недалека, хвилин десять на машині через пожовклий наприкінці літа луг, по краю вологої, порослої ожиною балки до самої околиці села.
— Давненько я тут не був, навіть не пам’ятаю вже, де могила. Ти не ходи зі мною, сядь поки що з дитям, відпочинь.