— От і далі годуйти. Добре їжте, не переймайтеся, тоді й дитина буде здоровою і спокійною. Материнське молоко — то і є найкращі ліки.
Василь відвіз лікаря, а коли повернувся, Яга все ще сиділа із сином на руках, колисала його, щось тихенько наспівувала.
— Іди поїж. Чула, що сказав лікар?
Яга чула і зрозуміла по-своєму. Передавши дитину Василю з рук у руки і заборонивши класти її в колиску, вона випила чарку горіхової настоянки, півсклянки трав’яного відвару, велику ложку мікстури, добре поїла, забрала у Василя дитину і стала чекати, коли до грудей прибуде «цілюще» молоко. Звісно, цілющим воно стане вранці, після того, як вона зробить те, що повинна зробити.
Прокинувшись уночі, ніби від поштовху, Яга передовсім підійшла до колиски, торкнулася губами лобика — він був теплий, вологий, але вже не такий гарячий, як учора. Треба було поспішати, поки в домі було тихо, поки не прокинувся Василь. Вона прослизнула за хвіртку, швидко попростувала дорогою, що вела до кладовища, дивуючись, як перемінилося все навкруги в таємничому місячному світлі. Перші серпневі ночі були прохолодними, ноги змокли в нічній росі, коли вона пробиралася краєм балки, плутаючись у колючій ожині. Кладовище зустріло зловісним шарудінням, на якусь мить Яга завагалася, вдивляючись у темні силуети хрестів. Ні, вона не злякалася, просто подумала, чи не почекати до світанку, щоб скоріше знайти потрібну могилу.
«Не чіпайте мене, я прийшла не до вас. Спочивайте в мирі», — шепотіла вона душам померлих, пробираючись серед могил, відводячи рукою гілки дерев, спотикаючись об коріння, здригаючись від шарудіння і криків потривожених птахів. Ось він, зарослий травою ледь помітний горбик із хрестом, що вріс у землю. Яга простягла руку, дістала із хреста фотографію професорки. «Пробачте, Євгеніє Іванівно. Живіть, скільки вам на роду написано, розпоряджайтеся своїм майном. Пробач і ти, бабо Мар’яно. Я не буду робити нічого на зло людям, обіцяю». Щось зашаруділо зовсім поряд, метнулося до ніг. Яга одним рухом вихопила Гришин ножик, лезо вилетіло з тріском, але не встигло устромитися в темну тінь. Яга вчасно відчула знайомий з дитинства запах собаки, шерехатий язик облизав руки.
— Воркута?! Не може бути!
Це справді була Воркута, в сірому передсвітанковому сутінку вже можна було розгледіти чорну спину, вовчі очі. Тільки ця Воркута була дуже маленькою, цуценям, яке подружньому махало хвостом. Яга засміялася, поплескала по жорсткому загривку, крикнула весело:
— Дякую за подарунок, бабо Олю! І тобі спасибі, бабо Мар’яно!
Василь остовпіло стояв біля хвіртки з дитиною на руках і дивився на маленьку постать, яка бігла через луг у променях сонця, що сходило. Навколо неї, дзвінко гавкаючи, гасало чорне цуценя. Яга раз у раз зупинялася, за звичкою зриваючи трави, дражнила цуцика, кружляла, розкинувши руки і сміючись прямо в небо. Нарешті добігла, збуджена, з брудними подряпаними ногами, поцілувала дитину — лобик уже був не гарячим, очки ясними, синочок глянув на неї і всміхнувся.
— Васильку, він впізнав мене, він мені посміхнувся! Зараз, я тільки вмиюся і погодую його.
— Ти де була? Я мало не збожеволів! Прокинувся, а тебе ніде немає.
— Я молоко нагулювала в лузі, мов корова. Тепер воно в мене найцілющіше!
Яга засміялася і побігла митися. Василь не знав, що й подумати. Кілька хвилин тому він помітив під столом зім’ятий аркуш паперу, підняв, прочитав слова, написані сягнистим почерком, від яких і папір, і весь білий світ навколо вмить почорніли. Він зіжмакав записку, кинув у пічку, дерев’яними від хвилювання руками сповив дитину, вийшов у двір, щоб переконатися ще раз, а раптом вона все-таки не поїхала, просто чогось рано-вранці пішла на луг, і справді побачив, як вона біжить у вранішніх променях сонця додому. За годину Яга вже сиділа на ґанку, злегка погойдуючи нагодовану дитину, рум’яну, здорову, біля її ніг лежало сите, як ніколи, цуценя. Молода хазяйка не пошкодувала їжі.
— Де ти собаку відкопала? На вигляд справжня породиста вівчарка.
— Не знаю, сама прибилася.
— Хочеш залишити?
— Звісно, хочу! Вона така гарненька, розумна. Я вже й ім’я їй придумала — Воркута.
Василь здивовано потер щоку.
— Ім’я якесь дивне. Та добре, Воркута, то й Воркута. Нехай живе, будинок охороняє. Ти йди, поспи, а я траву покошу, поки роса.
Василь пішов до повітки по косу, Яга поклала спати сина, сама прилягла на ліжко, але сон не йшов, кров іще вирувала в жилах молодою радісною енергією. Вона підійшла до дзеркала, розчесала волосся, бризнула на нього парфумів, глянула в свої очі, зовсім не схожі зараз на скорботні очі Богоматері.