Єдиною людиною, з якою Ядвізі завжди хотілося спілкуватися, була шкільна подруга Катя. Якби могла, ніколи не розлучалася б із нею. З першого ж дня вони сиділи за однією партою, Ядвіґа сприймала Катю вже не як окрему особистість, а як свою власність, необхідний життєвий елемент. Ранок починався з передчуття зустрічі з Катею, перерви минали у балаканині, а після уроків вони залишалися на подовженій, поки приходила Катрусина бабуня. Бабуся була доброю, часто піддавалася на прохання онуки, і тоді подружки, взявшись за руки, бігли знайомою до дрібничок дорогою до сірого будинку на Виноградній вулиці, сміючись і пустуючи.
Цей чужий будинок притягував Ядвіґу, як магніт. Їй подобалася зелена тиха вуличка, яка дугою огинала наполовину захований від сторонніх поглядів півстолітніми деревами чотириповерховий сірий будинок задовжки кілька сотень метрів з глибокими довгими лоджіями. Ядвіґу вражали широкі чисті сходи в під’їзді, висока стеля з ліпленням, незвично просторі кімнати, величезна кухня з газовою колонкою, дощатою фарбованою підлогою і навіть чорним ходом у двір! Бабуня годувала дівчаток вишуканим обідом із кількох страв із гарненьких однакових тарілочок і ніколи не ставила на стіл бліду яєчню в закіптюженій сковорідці, сірі целофанові сосиски в погнутій алюмінієвій каструльці, нарізаного на газеті оселедця, таких звичних для Сониного господарювання. Простір, прохолода, навскісні сонячні промінці, які проглядають крізь листя старих каштанів за вікном, тиша, пахощі спецій і прянощів, що нагадують улюблений аромат висушених трав, — усе те, про що Ядвіґа могла лише мріяти. От якби й вона могла жити в такій квартирі! А замість Катрусиної бабусі на кухні поралася б зі своїми травами баба Оля. Із собакою Воркутою можна гуляти у скверах аж до вечора, і жоден хуліган чи п’яниця не насмілиться до них наблизитися. Батькам у мріях Ядвіґи залишалось мало місця. Нехай би і вони так само, як і батьки Каті, до пізнього вечора пропадали на роботі і частіше їздили у відрядження та відпустки.
— Чого ти на мене так видивляєшся?
Ядвіґа здригнулася.
— Як саме?
— А так, що мені стає страшно. Наче щось погане хочеш мені зробити.
Ядвіґа посміхнулася і обняла подругу.
— Катрусю! Ти в мене найгарніша, найрозумніша. Побігли, краще секретики робити!
Задоволена тим, що її похвалили, Катя побігла відпрошуватися у бабусі, а Ядвіґа швидко глянула на себе в дзеркало так само, як щойно дивилась на Катю, довго і уважно, трохи зсунувши брови. Їй зробилося недобре від власного погляду, наче в зіницях відкрилися бездонні чорні вирви, що втягували в себе світло. Ядвіґа хитнула головою, надавши обличчю усміхненого доброго виразу, з яким, звичайно, і треба завжди дивитися на подруг. Незабаром дівчатка вже бігали сквером, збираючи різнобарвне осіннє листя, пелюстки останніх квітів, розшукували скельця. Секретик робився так: треба було викопати в землі неглибоку ямку, розрівняти її, викласти листочки, пелюстки, кольорову фольгу від цукерок, щоб вийшла гарна композиція, прикрити все уламком скла і прикидати землею. Місце секретика позначалось паличкою або камінцем, а потім демонструвалося іншим дітям. Коли зчищався тонкий шар землі, з’являлося кругле скляне віконце з кольоровою картинкою, як маленький вітраж. Секретики порівнювалися і спільно обирався кращий. Ядвізі подобався власне процес демонстрації, коли із чорної землі виникало щось гарне і невідоме, як скарб.
Коли подруги сварилися, Катя зазвичай не запрошувала Ядвіґу до себе. Доводилося сидіти до шостої години у групі подовженого дня, а потім плуганитися додому, на свій закіптюжений бульвар, який ревів шістьма рядами автомобілів. Якщо Соня затримувалася після роботи, голодна змерзла Ядвіґа чекала її інколи до сьомої, а часом і до восьмої на лавці біля під’їзду або в брудному смердючому парадному. Ключа їй поки що не довіряли. У такі хвилини Ядвіґа сердилася на Катю, на матір, на цілий світ, почуваючись несправедливо ображеною, нікому не потрібного. Тому і з Катрусею намагалася не сваритися, навіть тоді, коли та могла часом обізвати її дурепою чи вихвалялася обновкою, насміхаючись при цьому над заношеними чобітками і неоковирною чорною цигейковою шубкою подружки. У Каті шубка була білесенька й легенька, кроляча. Гонористій Ядвізі нічого не залишалося, як недбало посміхатися, тамуючи в душі гнів і бажання боляче образити Катьку у відповідь на її кпини, і робила вона це лише заради того, щоб подруга знову запросила її до себе — в чудовий будинок у тихому провулку, де Ядвіґа могла насолоджуватися чистотою та комфортом, де почувалася вибраною важливою персоною, а Катрусина бабуся піклувалася про неї майже так само, як і про свою рідну онуку.