Попри намагання Соні зробити з дівчинки гарненьку лагідну лялечку, всю в бантиках та шлярках, дочка росла замкненою, образливою, злопам’ятною, відрізняючись від решти дітей, як дика тварина від свійської.
З перших днів вона вперто не бажала дотримуватися загальноприйнятих правил, ненавиділа режим, опиралася йому відчайдушно, наскільки могла мала дитина опиратися всесильному вихователю. Важко встаючи вранці, вона вперто не спала вдень, нудячись у зім’ятому ліжку дві години, кумедно заплющуючи очі при обході виховательки. Під вечір похмурий вигляд і млявість наче рукою знімало, — коли сходив місяць і в інших дітей злипалися очки, дівчинка ставала енергійною, веселішала.
Ще одним каменем спотикання була їжа. Ядвіґу пересмикувало від запаху підгорілого молока, самого лише вигляду вареної цибулі, яка плавала в тарілці, слизьких грудочок у киселі або котлетного запаху. Натомість сире молоко, свіжу цибулю й натуральне м’ясо вона їла з апетитом. Ані гримання батька, ані удари ложкою по лобі, позбавлення солодкого, тривалі стояння в кутку не могли примусити її проковтнути те, чого вона не любила. Виховательки й няні, які не мали права бити дитину, роздратовано запихали ненависну страву повними ложками просто до рота, звідки все випадало назад, на одяг та стіл. Дівчинка захлиналася, кашляла, виривалася, але однаково не їла того, чого не хотіла. Вистоюючи в кутку, замість того, щоб нюняти й просити пробачення, як усі діти, вона зухвало глипала з-під лоба навсібіч і мовчала.
— Та що ж це за дитина капосна! — голосила вихователька. — Очиці вирячить і дивиться, наче вкусити хоче.
Може, Ядвізі й хотілося вкусити кривдників, як вона й робила раніше, але стримувалася, навчена гірким досвідом негайного покарання за укуси й дряпання. Це давалося нелегко — вона закипала миттєво, почуття її вирували у грудях, вириваючись назовні злими словами, загрозливими поглядами. Лютуючи від неможливості помститися, вона упиналася зубами у власну руку і вгамовувалась, відчувши біль.
Охоплені шляхетними, а почасти й егоїстичними пориваннями, ні Соня, ні її сивий чоловік не подумали про те, що в гарнесенькому немовляті закладений генетичний код людей, які випадково породили його й кинули. Механізм годинникової бомби цокає, спіраль розкручується, гарненька лялечка змінюється, набуваючи зовсім не тих рис, про які мріялося прийомним батькам, перетворюючись на щось чуже, антипатичне, і немає на те ради.
Ядвіґа вперто жила за своїми внутрішніми законами, без сумнівів вступаючи у приховане або й очевидне протиборство з дорослими, дітьми, з усім світом, якщо її власні закони суперечили загальним нормам. Способів боротьби з дітьми було багато — щипання, плювання, шпурляння піском в обличчя, образливі злі слова. Для боротьби з могутніми дорослими часом залишалося лише одне — погляд. Гордий, осудливий, презирливий, насмішкуватий, загрозливий, лютий, залежно від обставин. Як їй хотілося швидше вирости, щоб люди втратили право нав’язувати їй свою думку, правильну лише тому, що вони дорослі, а вона — дитина!
Плоди впертості не забарилися, і невдовзі Ядвіґа зловтішно відзначила свою першу перемогу. Нянечки й виховательки відступили, махнули на неї рукою, зриваючи гнів на податливіших дітях. В упертої дівчинки мовчки забирали незаймані тарілки, дозволяли лежати під час денного сну з розплющеними очима, ба навіть допомагати няні відносити посуд, а потім сидіти в гральній кімнаті. Поступово Ядвіґа опинилася в привілейованому становищі, коли легко сходило з рук те, за що інших дітей карали, і зробила важливий життєвий висновок: для того, щоб із тобою рахувалися, не обов’язково бути хорошою, можна бути й поганим злим дівчиськом. Головне при цьому — твердо гнути свою лінію. Втім, у деяких людей Ядвіґа викликала переважно позитивну реакцію, а тому ставилася до них терпимо й по-доброму. Мати, хоча й сердилася, подеколи давала шльопанців, проте частенько зверталася до дочки з ласкавим словом, обіймала, цілувала, шила гарнесенькі сукенки зі шлярочками, зав’язувала бантики в неслухняних кісках. Ядвіґа вирішила про себе, що мама її любить, а сварить лише тому, що за своїми дорослими мірками не розуміє деяких дитячих учинків, з метою виховання стримуючи на певний час свою любов. Такий самий висновок вона зробила й стосовно батька, щоправда, той «стримував» свою любов значно частіше. Ще одним доброзичливцем була музичний керівник у дитячому садку, яка давала Ядвіжці головні ролі у святкових ранках, вважаючи її надзвичайно чутливою до мистецтва. Були друзі й серед дітей, у садку, у дворі. Друзів і доброзичливців вона ставила по цей бік уявного високого паркану, який відділяв її внутрішній світ від чужої ворожої території. Якщо людина, яку зараховувала до друзів, несподівано кривдила її, то Ядвіґа ображалася й переводила зрадника на деякий час або й назавжди до розряду ворогів, по той бік паркану. Пекуча образа, що змушувала її кілька разів на день тіпатися від неприємних спогадів, з часом стихала, нишкла, опускалася на дно, але ніколи не зникала. Ядвіґа могла згадати всі свої кривди і всіх кривдників відколи почала усвідомлювати себе, і якщо зрадник потрапляв у біду, вона сприймала це як належне. Було справедливо, якщо особистий ворог одержував «відплату» за свій недобрий учинок. Тут-таки невидимі терези відмірювали міру завданої кривди й міру покарання. Бажано, щоб покарання було сильнішим, щоб кривдник добряче його затямив і зрозумів, що Ядвіґу краще не зачіпати.