Ядвіґа з повними вдячних сліз очима попрощалася з добрим професором. От якби він і насправді був її рідним дідусем, такий хороший, розумний. Якби він знав, що є баба Оля, то обов'язково сказав би, щоб вона їхала до неї. Набравшись хоробрості, вона таки сказала батькові:
— Лікар наказав, щоб ви відправили мене на літо до баби Олі. У неї є все: і молоко, і фрукти, і бігати в степу можна, скільки завгодно. А сплю я там на дерев'яній лавці без усяких подушок, і співаю, і танцюю…
— Щоб я більше не чув про цю дурисвітку! І професор туди ж, верзе якусь маячню! Що з нього взяти — старигань, відстав від життя, від нових методів. Я почитаю літературу і сам розберуся, що з тобою робити. Але ти, доню, мусиш бути готовою і до найгіршого — до важкої операції на хребті.
«Гидкий, злий! Краще б він помер тоді від серця»! — жорстоко подумала Ядвіґа.
У результаті самостійних пошуків батька Ядвіґу звільнили від уроків праці та фізкультури, посеред уроку учителька відправляла її на п'ять хвилин до коридора робити спеціальну гімнастику для спини. У класі почали нашіптувати, що у Ядвіґи почав рости горб, і це зразу ж перекреслило всі попередні завоювання, в одну мить опустило недавню загальну улюбленицю на найнижчий з ієрархічних щаблів. Катя тріумфувала в оточенні колишнього почту, зловтішно відмовляла всіх сидіти з Ядвіґою за однією партою, щоб «не заразитися». Ядвіґа замкнулася в собі, ладна була вчепитися в горлянку кожному кривдникові, і довела це, давши привселюдно ляпаса Альоші, коли він просто спокійно ішов позаду. Їй, бачте, здалося, що Альоша роздивляється, де ж саме у неї росте горб?
Якось на перерві Катя підійшла в незмінному оточенні догідливих подружок.
— Що це в тебе з носом? Такий довгий став, як у Буратіно.
Ядвіґа і справді помічала, що останнім часом ніс видовжився, обличчя загострилося, під очима залягли темні півкола. Однак не настільки, щоб її називали Буратіно! Тим більше, що в школі прізвиська, особливо дошкульні, міцно прилипали до людини.
— Я не помічала! І ніхто, крім тебе, не помітив. А ти, бачу, від бабусиних пирогів, вже у двері ледве пролазиш.
Ядвіґа різко повернулася, щоб піти, і необережно наштовхнулася на Євгена.
— Чого штовхаєшся, верблюдице!
Помітивши, як вона стислася від образи, як уражено нахилила голову, зиркнувши очима з-під лоба, Євген задоволено засміявся:
— Ач, верблюдиця горбата! Дивиться, як Баба Яга!
— А вона і є Баба Яга, ото ніс який довжелезний, — томливим голосом підлила олії в огонь Катя.
— Яга — Кістяна нога! — підхопив ще хтось. — Бабця їжка — Кістяна ніжка!
Ядвіґа роззирнулася, глипнула очима на своїх кривдників, однак зусібіч на неї дивилися знайомі дитячі обличчя, такі дружні й безпечні колись, а тепер сповнені холодної цікавості у передчутті захопливого видовища цькування. В очах Альоші наче було промайнуло співчуття, але він притлумив його, відвернувся, ображений недавнім незаслуженим ляпасом. З одним чи двома Ядвіґа могла б упоратися — подряпати злостиві обличчя або зирнути на них, вкладаючи в той погляд всю свою зненависть і презирство, і на кривдників вергнулися б жахливі нещастя. Може, не зразу, незабаром, але обов'язково. Однак упоратися з цілим класом ворогів неможливо.
Ядвіґа з надзвичайною силою штовхнула Євгена, повернулася до Каті, своєї колишньої найкращої подруги, і плюнула їй в обличчя. Катя сахнулася, затуляючись руками. Ядвіґа пішла через натовп, дивлячись прямо перед собою. Їй було дуже зле, прикро, жаль себе до сліз, але вона загнала свою образу якнайдалі, прикрившись, як щитом, палаючою ненавистю, яка додавала сил. Ворожий натовп розступався, чулися кривдні слова, однокласниці плювали в неї, забігаючи збоку, хтось підставив їй ніжку, але жодна не зважилася вдарити. Продзеленькав дзвоник, шкільний коридор спорожнів, одна Ядвіґа, поганьблена й обпльована, вийшла на вулицю. Вона йшла у весняному сонячному світлі, ні про що не думаючи й майже нічого не чуючи, відокремлена від усього напівпрозорою стіною, яка затримувала звуки й перетворювала різнобарвний світ на чорно-білий, розпливчастий, сповнений ворогів. Вдома Ядвіґа скинула форму, тепло вдяглася, склала в портфель кілька бутербродів, жменьку льодяників, пляшку з водою, дещо з білизни, взяла в матері з потаємної шухляди двадцять п'ять карбованців. Поміркувавши, написала записку: «Мамо, тату, не хвилюйтеся. Я поїхала, потім повідомлю, куди саме. До школи більше не піду. Мене там називають верблюдом і Бабою Ягою. Я їх усіх ненавиджу!»