До вокзалу вона доїхала на метро, подивилася в розклад, за дві години зайшла до вагона, приставши до якихось тітоньок із величезною кількістю багажу. Поки вони метушилися, затягаючи сумки й коробки, відвертаючи цим увагу провідниці, Ядвіґа непомітно проскочила в порожнє купе, видряпалася на найвищу полицю, призначену для валіз, і зачаїлася. Потяг рушив, купе залишалося вільним. На тісній полиці спати було незручно, Ядвіґа злізла й присіла біля віконця за столиком. За кілька годин провідниця зайшла до порожнього купе по додаткову ковдру й охнула, побачивши там дівчинку років десяти, яка жувала бутерброд.
— Ти звідки тут? Де батьки?
Дівчинка розповіла жалісливу історію про те, що їде до мамусі в Донецьк, а тато хотів посадити її на потяг, але в нього стався серцевий напад і його прямо з вокзалу забрала «швидка допомога». Він устиг лише сказати, щоб дочка попросилася у вагон, і дав грошей. Після цих слів дівчинка простягла десять карбованців.
За правилами, провідниця повинна була викликати начальника потяга й здати малолітнього «зайця» до міліції на першій станції. Проте їй не хотілося почути зауваження від начальства, дівчинка говорила переконливо, а десять карбованців були зовсім не зайвими.
— Ось що, донечко. З купе не виходь, якщо дядько якийсь у формі спитає, можеш сказати, що ти моя небога. Мене звуть тьотя Надя. Та лягай швидше спати. Завтра я тебе підніму коли треба, чаєм напою. А тебе справді в Донецьку зустрічатимуть?
— Так. Мамуся зустрічатиме. А можна, я на верхній полиці спати буду?
— Ні, зайчику. Ще впадеш — відповідати доведеться. Спи на нижній. Зараз постелю тобі та чаю принесу. А в купе навряд чи хто прийде, зараз поїзди напівпорожніми ходять.
Ядвіґа із задоволенням пила чай і дивилася у вікно, а потім, скрутившись клубочком, заснула під перестук коліс. На душі в неї було гірко, але спокійно. Вона знала, що повинна була поїхати. Втекти від чогось страшного й неминучого, що неодмінно впаде на голови всіх кривдників.
Було двадцять шосте квітня. У ніч, яку вона провела у потязі, світ здригнувся від вибуху четвертого ядерного реактора на Чорнобильській атомній станції.
Знахарка мучилася вже третій день. Вона зрідка приходила до тями, обводила кімнату страдницьким поглядом, наче шукаючи когось, стогнала, скреготіла зубами від болю і за кілька хвилин знову непритомніла. У пропахлій травами й солодкавим димом ладану хатці зібралося кілька жінок в темній жалобній одежі. Глухий пастух Данило ще вчора пробив стелю й дах, ліжко вмираючої підсунули до відчиненого вікна, щоб на неї потрапляли вранішні сонячні промінці, а під подушку поклали гострого ножа з іржавими плямами свіжої півнячої крові на лезі. Присутні стиха перемовлялися, обговорюючи, які ще ритуальні дійства можуть припинити страждання жінки, яку в селі вважали напівбожевільною чаклункою. Сторожовий пес, який не давав спокою своїм виттям, раптом люто загавкав, а потім тонесенько заскімлив. Умираюча, наче почувши, розплющила очі й утупилася в двері. Всі присутні повернули голови слідом за гарячковим поглядом розкосих жовто-зелених очей, і разом здригнулися, коли двері, рипнувши, повільно розчинилися, і на порозі стала темноока дівчинка років десяти зі шкільним портфелем у руці.
— Ядвіґо! Ти як тут опинилася? — охнула одна із жінок.
Ядвіґа, кинувши портфель біля порога, підійшла до ліжка.
— Ягідка моя, прийшла… — прошепотіла та, що хотіла померти, і бліде всохле її обличчя, спотворене стражданнями, розгладилося й наче освітилося усмішкою.
— Одійдіть, одійдіть всі… — сказала вона раптом твердим голосом, зачекала, поки занімілі від здивування люди відійшли, хто до дверей, а хто на вулицю, взяла Ядвіґу за обидві руки і щось їй зашепотіла. Ядвіґа стала на коліна, схилившись прямо до обличчя бабці, кілька разів кивнула ствердно. Баба Оля поклала їй руку на голову, щось шепочучи. Голос її дедалі слабшав. Останнім зусиллям вона підвела голову, поцілувала Ядвіґу в чоло і зробила їй знак вийти. За кілька хвилин захрипле дихання пришвидшилося, потім припинилося, подих… ще подих… Жінки перехрестилися з полегшенням, стиха проказуючи молитви, і взялися виконувати скорбні обов'язки, готувати тіло до поховання. У цей час Ядвіґа плакала, притулившись до шиї посивілої від старості собаки-вовчиці Воркути, а та лизала їй лице шорстким язиком, потім піднімала морду до неба, коротко підвиваючи. Ядвіґа зняла ланцюг, взяла собаку за нашийник і пішла з ним у степ. Там вона востаннє обняла волохату шию: