— Іди, Воркута, гуляй на волі. З голоду ти не помреш, зайців і мишок наловиш. Іди, і до хати не вертайся. Так баба Оля веліла.
Ядвіґа побігла, кличучи за собою собаку. Воркута, перебираючи могутніми лапами, розігналася й мчала вперед, не помічаючи, що маленької господарки вже немає поряд. На краю посадки вівчарка зупинилася, озирнулася, рвонулася було назад, але Ядвіґа махнула рукою, гукнувши:
— Іди, Воркута, гуляй!
Воркута нерішуче повернулася, кілька разів озирнулася, і, підкорюючись погляду незрушної ЯДВІҐИ, побігла вперед, швидко загубившись за відземками дерев.
Під вечір після похорону та коротких поминок сусідська жінка, яка впізнала Ядвіґу, привела її за руку до рідні. Баба Ніна заохала, залебеділа, потім до неї приєдналися тітки, дядько й обидві сестрички, які вже підросли. Кинулися на пошту дзвонити Соні, та пообіцяла якнайшвидше приїхати, проте приїхала лише за три тижні, з великими труднощами діставши квиток у плацкартний вагон, — чутки про смертельну радіаційну загрозу від зруйнованого реактора досягли апогею, люди за будь-яку ціну намагалися залишити Київ.
Чорнобильська катастрофа затьмарила собою провину Ядвіґи, котра насмілилася потайки втекти з дому, тому Соня лише трохи її поганила. Майже всі однокласники роз’їхалися хто куди, і її відсутність у школі не завважили. Три місяці Ядвіґа провела у Жданівці в родичів, які тепер при мамі-захисниці не насмілювалися її ображати.
Після смерті баби Олі Ядвіґа замкнулася в собі, могла годинами сидіти десь у куточку саду, про щось думати. Соня привезла книжки, і Ядвіґа запоєм читала все підряд. Якось їй до рук потрапила «Снігова Королева». Головна героїня Герда заслуговувала на увагу за сміливість і вірність, але була надто вже ніжною та м’якою, до серця припала Маленька Розбійниця. Оце чудово! Жити в лісі, серед звірів, під захистом сильних і грубих розбійників, і завжди носити при собі ножа. Хай вороги лише спробують поткнутися! Ядвіґа знайшла невеликого саморобного ножа в діда в ящику для інструментів, примружуючи око, навчилася влучно кидати його в мішень, намальовану крейдою на задній стіні хліва. Сусідські хлопці тепер охоче приймали її до гри, коли кидали ножики. Міське дівчисько часто виходило переможцем. Це грізне, сповнене чорнобильських апокаліптичних страхів літо минуло для Ядвіґи під знаком смерті. Першою вмерла віра у справедливість, потім — баба Оля. Кладовище було недалечко, Ядвіґа часто бігала туди не через центральний вхід, де можна було зіткнутися із сумними похоронними процесіями, а пробираючись через паркани городами у віддалений куточок, до свіжого горбика із хистким дерев’яним хрестом. Дорогою Ядвіґа збирала свою улюблену запахущу травицю — чебрець, материнку, деревій, дику м’яту — і розкладала її на могилі строкатим орнаментом, потім довго сиділа на колоді, вдихаючи пряні пахощі трав, згадуючи найщасливіші дні свого життя, бабу Олю, собаку Воркуту. Якби її запитали про те, чому вона викладає в центрі хрест із глоду, довкола, трикутником, білосніжні цупкі зонтики деревію, а далі по колу бузковий чебрець, то Ядвіґа, мабуть, і не змогла б відповісти. Це був її подарунок бабі Ользі, потаємна символічна розмова, зрозуміла шаманам і чаклунам, а може, просто згадалося давнє захоплення «секретиками»? Знахарка не встигла посвятити Ядвіґу в таємничі знання, але й нетривалого спілкування вистачило для пробудження закладених у генах здібностей. Незвичайний спокій розчиняв тіло, залишаючи самі думки. Часом Ядвіґа сиділа на могилці п’ять хвилин, а то й годину, наче щось незриме тримало її в цьому місці скільки потрібно, а потім відпускало. Вона підводилася, прокинувшись від задуми, і йшла, у злагоді із собою і всім світом.
Одного серпневого дня, щойно після теплого дощику, що поприбивав до землі куряву й освіжив повітря, Ядвіґа вирішила піти на кладовище звичним шляхом, вмощеним сірими плитами тротуаром вулиць, щоб не бруднити сандалів розмоклим городнім чорноземом. Вона якраз підходила до останнього перехрестя, коли дорогу перетнула жалобна процесія. Оркестру не було, чулися лише плач і скорботне голосіння. Білу, на диво малу домовину несли не високо на плечах, як завжди, а внизу, на широких білих рушниках.
Ядвіґа вжахнулася, побачивши на мереживній подушечці бліде незворушне дитяче личко, темні брівки й вії, дві русяві кіски з білими бантиками. Дівчинка була зовсім як жива, лише не ворушилася. Горло зсудомило, Ядвіґа пішла поряд із домовиною, не в змозі осмислити побачене. Вмирати повинні старі, маленькі діти не можуть лежати в домовині, їм треба бігати, пустувати, сміятися, радіти життю! Може, вона не померла, а лише дуже міцно заснула?