— Бач, як губенята покусала. Натерпілася перед смертю, бідна… — сказав хтось поруч. Ядвіґа побачила темні знаки на безкровних губках, і її серце раптом болісно стиснулося, защеміло від нестерпного страждання і страху, яких зазнала ця бідолашна дівчинка в передсмертних муках і які потужним розрядом раптом пройшли через Ядвіжине єство. Вона відчула, як зів’яло тіло, всі чуття й думки почали виходити з нього нагору, наче їх засмоктувало у незримий вир, що опустився з неба. Чиїсь руки відтягли її від домовини.
— Не треба підходити так близько, дитино. Іди позаду, де всі.
Ядвіґа йшла у натовпі, поруч були інші діти, з білими хустками, пов’язаними на руці. Судома потроху минула, вир угвинтився назад у небо, відчуття опустилися в серце, а думки — в голову.
«Існує якась незрима сила, могутня й жорстока, яка вирішує, кому жити, а кому не жити. Люди не хотіли, щоб ця дівчинка вмерла, жодна людина на землі не хотіла! Але це не мало жодного значення. Жорстока сила змусила цю гарну маленьку дівчинку, яка нікому не вчинила лихого, страждати й мучитися від болю, а потім убила її, — з гіркотою думала Ядвіґа. — І зі мною, мабуть, вже розпочато жахливу гру, тому й почав рости горб. Коли він виросте — я помру». Від страху в неї нестримно цокотіли зуби. Жахіття, яке відбувалося, перейшло в іншу площину, тепер це було не чуже страшне, а її власне горе, видіння її особистого майбутнього. Процесія зупинилася біля глибокої ями. Ядвізі привиділося, що яму викопано для неї самої, і що це її мати кричить так страшно, не даючи закривати віко домовини, опускати її у глибоку сиру яму й засипати землею. Щойно ще можна було бачити личко бідолашної дівчинки, але тепер і ця малість ставала недоступною для безталанної матері. Загупав молоток, домовину опустили в яму, посипалися важкі грудки землі. Ядвіґа затремтіла, уявивши себе в задушливій темряві, чуючи стукіт грудок землі, затихаючі голоси.
— Не треба закопувати! — гукнула відчайдушно.
Безтямна мати зиркнула на неї, засмикалася, заголосивши з новою силою. Жінка, котра стояла з грудкою землі поруч, раптом розмахнулася й кинула її не в яму, а в Ядвіґу. Якісь люди зацитькали, схопили її за плечі, виштовхнули з натовпу. Засліпла від сліз, вона хиталася кладовищем, серед могил, марно шукаючи вихід, аж поки спіткнулася, впала в траву, вчепилася в неї пальцями, провалюючись у глибокий напівпритомний сон.
Полудневе пекуче сонце світило прямо в очі, а по грудях наче бігали чиїсь м’які лапки. Ядвіґа злякано смикнулася, подумавши, що то бігає по ній пацюк або миша, підхопилася, але нічого не побачила і побрела додому, обтрушуючи на ходу сукенку. На очі потрапила яблунька. Таких гарних червоних яблучок вона ще ніколи не бачила. Які вони, мабуть, соковиті й солодкі! Ядвіґа зірвала одне, ставши на чиюсь могилу, похапцем з’їла.
— Мамусю… — промовила Ядвіґа слабким голосом, дійшовши нарешті до знайомого зеленого паркану, штовхаючи залізну хвіртку, бажаючи одного — пригорнутися до маминих грудей, слухати лагідні слова, відчувати себе живою і любою.
— Де тебе носить півдня, тварюко! — закричала Соня у пориві гніву, давши їй ляпаса. — Я всі вулиці сусідні оббігала, ногу підвернула через тебе!
Сонце світило Соні в спину, Ядвіґа бачила лише темний силует, який зло сичав до неї, а потім боляче ударив по обличчю. Зараз же пригадалася чорна кульгава баба в парку. «Це не моя мама»! — Ця думка майнула несподівано, але болючою скалкою залишилася в мозку назавжди.
— Не прикидайся, ти не моя мама! — закричала Ядвіґа. — Тобі, як усім, буде байдуже, якщо я помру!
Дівчина, як скошена, впала на бетонну доріжку, тіло її судомно тремтіло. Ошелешена Соня, озирнувшись на свідків ганебної сцени, смикнула напівпритомну дочку за руку, ухопила попід руки, потягла в дім. Справа виявилася серйозною. Ядвіґу лихоманило три дні. Вона нічого не хотіла їсти, дивуючи всіх проханням піти на кладовище і нарвати там яблук, просила відкопати якусь дівчинку.
— Це їй пороблено, не інакше, — висловила припущення старша тітка.
— Пороблено, — підтвердила баба Ніна.
А молодша тітка нічого не сказала, тільки зібралася швиденько і поїхала з Оленкою й Наталочкою до сусіднього села до матері, від гріха подалі. Ядвіґа нипала по двору бліда, мовчазна, схудла, тільки мочки вух чомусь горіли, наче їх натерли снігом. Нікому не хотіла розповідати, де пропадала, запитала в діда, що відбувається з людьми, коли вони помирають і їх закопують у землю.