Нова школа була досить далеко — за двадцять хвилин ходу від новобудов. Поряд, за високим парканом із колючого дроту, виправно-трудовий заклад для малолітніх злочинців, а навпроти, також за парканами, — приватні будиночки. Довга вулиця з парканів, кожний світ — окремо. Ягу це влаштовувало. Вона теж збиралася жити далі окремо від усіх, у своєму замкненому світі за високою стіною.
— Тебе як звати? Мене — Люда, — шепнула сусідка по парті, повненька рум’яна дівчинка з кісками.
— А мене звати Яга. Запам’ятай сама і передай іншим, щоб трималися від мене подалі.
— Як?!
Яга повернула застигле, без жодного натяку на усмішку обличчя:
— Яга! — вона зробила страшні очі. — А коли постарію, мене будуть називати Бабою Ягою.
Люда охнула, відсунулась якомога далі, а обличчя у неї стало таким, наче вона ось-ось заплаче. А Язі саме це й було потрібно — наганяти страх. «Не треба більше подруг, вони всі зрадливі, як ота Катька. А решта — просто отара, яка не має своєї думки. Хто сильніший, за тим і йдуть, щоб підло покинути в скрутну хвилину. Я не збираюся двічі наступати на одні й ті самі граблі. Нехай мене не любитимуть, зате боятимуться!» Сказано — зроблено. Вона замкнулася в собі, в моменти вимушеного спілкування з однолітками озивалася лише на ім’я Яга, із холодною насмішкою цідила слова, презирливо мружилася, відштовхуючи від себе співрозмовника. Однокласники пошепотілися трохи про «ненормальну» новеньку і облишили її, і життя потекло в добровільному ув’язненні за власноручно спорудженою монастирською стіною.
Так вона й жила, осібно, мовчазною послушницею, виходячи з уявної келії і розмовляючи лише в разі гострої потреби, створивши собі стійку репутацію дивної відлюдькуватої гордячки, від якої краще триматися чимдалі. Характеристика, можливо, була б ще жорсткішою, якби не успішне навчання й цілковита байдужість до всього, що відбувається в колективі.
У вільний час Яга запоєм читала, перестрибуючи через слова, абзаци, цілі сторінки, схоплюючи суть із висмикнутих із тексту уривків речень та окремих слів, «ковтаючи» цілі томи. Вона добре писала контрольні роботи, твори, однак розмовна мова через дефіцит спілкування давалася важче.
— Чому творчість Шевченка викликала невдоволення царя? — скажімо, запитувала вчителька літератури, і, вислухавши відповідь, що складалася з неповних речень, надмірної кількості вигуків, виразних поглядів та багатозначних пауз, ставила три бали. Яга глипала на вчительку з-під лоба — ця причепа просто знущається з неї! Навіщо гаяти час на балачки, коли досить пильного погляду, кількох слів-символів, слів-паролів, щоб зрозуміти головну думку? Яга намагалася стримати образу, не посилати в спину вчительці надмірного зла — достатньо було й одного ненавмисного ворожого погляду. З роками до Яги прийшло вміння стримуватися, контролювати свої почуття, не розмінюватися на дрібниці. Головне, не втрачати віри в дію закону неминучого покарання кривдників, у те, що посланий вольовим зусиллям імпульс ненависті рано чи пізно наздожене свою жертву. Нехай люди вважають, що хворіють, гублять речі, потрапляють у суцільну чорну смугу випадково. Наївні сліпці!
Після уроків, звично ховаючись за деревами і кущами від допитливих поглядів, вона пробиралася до стрімкого схилу яру — природної межі між школою та вцілілим після забудови маленьким клаптиком надзвичайно гарного лісу. Там, серед колонади могутніх стовбурів дерев, особливої тиші, що складалася із задумливого шелесту листя, пташиних голосів, гупання шишок, душа знову сповнювалася гармонією. Яга знаходила затишну місцинку, звідки відкривався чудовий вигляд на протилежний схил яру, на мальовничу крону якогось дерева або одну-єдину стеблинку дикої квітки, що пробилася крізь щільний багаторічний шар зотлілого листя. На нижніх гілках столітнього дуба можна було зручно влаштуватися, загубитися в просторі, почекати, поки тіло стане невагомим, і прорватися в інший вимір. У такі хвилини вона починала відчувати могутній пульс природної сили, що заправляла всім живим. Природа милостиво переймала на себе негативний внутрішній заряд, як земля в грозу приймає й гасить розряд блискавки.