Оленка зупинилася біля хвіртки, пофарбованої у сірий колір.
— Ось я й прийшла. Знаєш, ти мені відразу сподобалася більше за всіх у класі. Давай будемо сидіти за однією партою?
— Вчителі ніколи не посадять тебе разом із тим, з ким ти хочеш.
— А я маму попрошу, її послухають. Вона тепер у вашій, тобто у нашій школі буде новим завучем.
— Твоя мама — завуч?! Тоді дозволять, звичайно. Я із радістю з тобою сидітиму, ти мені теж сподобалася!
Нові подруги попрощалися й розійшлися. Тільки Оленка пішла додому, де були бабуся і старша сестра зі своєю дитиною, а Язі треба було пройти повз увесь довгий паркан з колючим дротом, а потім хвилин десять іти тим страшним узвозом. Дорога круто звернула вбік, будинки закінчилися, перехожі тут траплялися зрідка, та й машини проїжджали не часто. «Коли цей маніяк — місцевий, він мав би помітити, що я часто ходжу тут в один і той самий час», — подумала Яга, і відчула, як напружилася спина, як побігли по ній крапельки холодного поту. Вона озирнулася, перейшла на інший бік, подалі від ліска, і максимально прискорила крок.
Маніяка вона цього дня не зустріла. Зате зустріла його через два тижні, коли розмова забулася і пильність було втрачено. Може, це був не той убивця, котрий занапастив нещасних дівчат, але те, що це був якийсь ненормальний, було очевидно. Яга, як завжди, роззираючись на всі боки — на небо, на дерева — поглинута своїми думками, просто зіткнулася з ним. Чоловік середнього зросту, невизначеного віку й увесь якийсь сірий заступив їй дорогу, засунувши одну руку в кишеню, якось по-чудернацькому посміхаючись.
— Пішли зі мною, не пожалкуєш, — сказав він безбарвним голосом, нервово підморгнув, показуючи їй очима кудись униз.
Яга, занімівши від несподіванки, опустила очі, сподіваючись побачити ніж або пістолет, та замість цього побачила в руці чоловіка предмет, схожий на товсту сосиску, яку той м’яв і посмикував.
— Що це? — Запитала вона безглуздо, тієї ж миті зрозумівши, що саме тримає в руці дивний тип, з мимовільною цікавістю вперше роздивляючись чоловіче достоїнство. «Так ось, виявляється, який вигляд у насильників, — презирливо подумала Яга. — Жалюгідні, неповноцінні люди, які не знають, що робити з такими ось… сосисками у власних штанях».
— Помацай, не пожалкуєш, — знову сказав чоловік, роблячи крок уперед і беручи її вільною рукою за плече. Навколо не було жодної душі, а зловісний гайок починався за десять кроків. «Тікати! — промайнула у Яги думка. Однак тут-таки вона згадала, що вигляд людини, яка біжить, викликає у собак бажання погнатися слідом і вкусити. — Ні, втекти я завжди встигну. Що ж робити? Не буду ж я битися із цим недоумком?»
Вона незмигно втупилася в білясті очиці чоловіка, насупила брови і сказала голосно, владним тоном:
— А ну, потримай портфель. Дивись, який він важкий! Тримай! — її голос від напруження зробився високим, навіть трохи схожим на завивання. Тип інстинктивно взяв портфеля, тепер обидві його руки були зайняті, і Яга отримала можливість маневру. Вона говорила безупинно, гучно, не відводячи погляду від нерухомих, як у риби, очей маніяка. І погляд, і голос її набирали загрозливої сили, руки жестикулювали плавно і безсистемно, заворожуючи, відволікаючи на себе увагу. — За мною зараз машина приїде, уявляєш, який жаль! Ось, чуєш? Уже їде, а ми навіть не познайомилися. Мене звуть Ягою. Бабою Ягою. Відьма я. Розумієш, на мітлі літаю! Зараз машина під’їде, привезе мені мітлу. А ти тримай мій портфель, тримай! Коли приїде машина, я скажу, що зайнята, і відішлю її назад, — говорила вона виразно, ритмічно, помалу переходячи дорогу і не відриваючи погляду від зсутуленої нерухомої сірої фігури. — Я ж не можу поїхати без портфеля, правда? Тримай його, не загуби!
З-за рогу почувся шум і з’явився легковий автомобіль. Яга раніше ніколи не голосувала на дорозі. Вона подумала, що коли почне кричати, несамовито жестикулювати, водій, скоріш за все, поїде геть. Для чого йому зайвий клопіт? Тому кокетливо підняла руку, голосуючи, як у кіно, усміхнулася, помахала водію рукою. Машина загальмувала, Яга рвонула дверцята на себе, миттю кинулася на сидіння, натисла на кнопку і повернула до водія схвильоване обличчя:
— Поїхали!
— Куди пані зволять їхати? — грайливо запитав водій.
— На Хрещатик! Якомога скоріше, будь ласка.
— П’ять карбованців.
— Добре. Немає проблем!
Автомобіль рвонув з місця, в одну мить залишивши позаду і спуск, і гайок, влився в потік транспорту, зупинився на перехресті перед семафором. Водій покрутив ручкою радіо, знайшов приємну музику, та молоденька попутниця раптом відчинила дверцята і вискочила з машини.