— Вибач, Ядвіґо. Візьми хустинку, утрись і сідай на місце… Так! Що за шум у класі? Перед нами рідкісний випадок, коли природа обдарувала дівчину красою, яку інші намагаються зобразити на своїх обличчях за допомогою фарби. Ось такі дівчата справді заслуговують на увагу. А то, знаєте, як в анекдоті? Лягав спати з красунею, а прокинувся з марою — фарба облізла. Вибачте за жарт. Краще повернемося до електрики.
Урок тривав далі. Поки розгублений фізик молов цю маячню, Яга приходила до тями від щойно пережитого. Він назвав її гарною дівчиною. Фантастика! Подумаєш, брови та вії чорні — хіба краса в цьому? Яга ще раз подумки пережила хвилюючу сцену, відчула силу руки на плечі, жорсткий дотик долоні до обличчя, близькість великого чоловічого тіла, розгубленість у владному погляді. Вона глянула на фізика в ту ж мить, коли й він подивився на неї, і відчула взаємопроникнення. Це тривало всього кілька секунд, та їх вистачило Язі для того, щоб прийняти інформацію, яка примусила серце забитися частіше. «Він зацікавився мною, він теж щось відчув. Я ризикну зіграти з ним у свою гру, незважаючи на красуню-математичку Олену Ігорівну!» Вона затиснула в кулаці мокру хустинку і непомітно запхнула її до кишені. Потім чемно склала руки на парті, з перебільшеною увагою слухаючи урок.
На перерві Яга вирішила першою заговорити з Оленкою. Хоча та й обізвала її дурепою, проте зробила так із кращих міркувань. Окрім того, вже за це постраждала — око бач яке, все запливло й червоне.
— Болить ячмінь?
— Так. Уже смикати починає, — охоче відгукнулася Оленка, яка знудилася від мовчанки не менше за Ягу і якій так хотілося обговорити те, що сталося на уроці!
— Чого це раптом фізик до тебе причепився?
— Звідки я знаю? Здалося, що в мене очі нафарбовані.
— Оце так! Третій рік тебе бачить і раптом сьогодні здалося! Щось тут не так. Має бути якась причина.
— Не вигадуй, трапляється й таке. Можна не помічати що-небудь роками, повз проходити. Аж раптом побачити, і здивуватися, що не помічала раніше! Хіба з тобою такого не буває? Ти ж художниця.
— Буває… — Оленка розчаровано зітхнула. Їй хотілося дізнатися якусь таємницю, інтригу. Вона зробила ще одну спробу. — Може, ти бачилася з ним десь в іншому місці, окрім школи?
— Та кажу тобі, ні. Для мене самої цей випадок, як сніг серед літа. Дивно лишень, що він підійшов і причепився з цією фарбою саме тоді, коли я подумала…
— Про що подумала?
Від Яги не сховався жадібний вогник зацікавленості в очах подруги.
— А подумала я про те, що сьогодні ти мала принести свої малюнки на виставку. Показуй, хвалися.
Як на недосвідчений погляд Яги, Оленка малювала просто чудово! Це були переважно акварельні роботи на аркушах ватману, пастель на спеціальному картоні та ескізи олівцем, на чому прийдеться. У Яги вдома висів пейзаж, подарований Оленкою, — вкритий лісом берег озера і жовтогаряче сонце, яке сідає і відбивається у воді. Яга кілька разів намагалася скопіювати, як їй здавалося, просту картинку, але марно. У неї виходила якась фантастика, не схожа на реальність. Оленка, щоправда, поблажливо хвалила її малюнок, мабуть, щоб не образити. Яга не заздрила. Якщо тобі не дано повторити на папері картинку природи, вловити пропорції, навіть лінію рівно провести, то навіщо заздрити? От коли б Оленка тільки подумала звернути на себе увагу фізика, а той відразу — бац! на коліна — і освідчився в коханні перед усім класом, або коли б хто назвав її дурепою, то завтра прийшов би не з жалюгідним ячменем на одному оці, а увесь в чиряках і червоних плямах. Отакому умінню можна позаздрити, ще й як. А за талант до малювання вона тільки любила подругу, пишалася нею. Так само, як за її вміння з натхненним обличчям грати на фортепіано сонати Бетховена, якісь голосні етюди, вальси Шопена.
Цього разу з чорної картонної теки з’явилися не пейзажі чи натюрморти, а зроблені олівцем ескізи дитячого личка, пухкеньких ручок і ніжок.
— Це моя племінниця, Юлька. Поглянь, яка гарненька! Правда, справжнє диво?
Яга розчаровано перебирала малюнки. Що тут гарненького? Дитина як дитина — товсті щоки, вередливі губки. З такими дітьми ніколи не знаєш, що робити. Вони або репетують, або вимагають невідомо чого, або взагалі такою-от пухкенькою ручкою можуть розмахнутися і боляче ляснути по обличчю, або плюнути, або вкусити. І головне — не можна відповісти тим же! Треба солодко посміхатися у відповідь, противно сюсюкати. Яга не любила маленьких дітей, намагалася якомога швидше обминати коляски сусідських карапузів. Краще б Оленка намалювала те, що Яга любила, — луг або ліс, або одну квіточку на м’яко вигнутій стеблині. Тим часом подруга згадала ще про одну річ, яка її дуже цікавила.