Проте й наступного уроку Ядвіґа на відмінно впоралася зі складною задачею. Фізика почала розбирати спортивна злість. Він дав їй задачу з торішньої олімпіади, яку не могли розгризти найкращі учні міста. Нарешті, йому на втіху, крейда почала кришитися від надмірного зусилля, з яким дівчисько виводило формули, сумніваючись у правильності обраного способу розв’язання. Як на зло, тієї миті, коли вона повернула до нього бліде обличчя з насупленими вугільно-чорними бровами, очевидно, збираючись признатися в повній безпорадності, продзвенів дзвінок.
— Усі вільні! Вдома подумати над розв’язанням задачі.
Клас загомонів. Фізик схилився над журналом, звично заповнюючи графу про зміст уроку, з коридору через відчинені двері долинав звичний гамір шкільної перерви. Двері зачинилися за останнім учнем, настала відносна тиша, але щось турбувало, заважало писати. Повіяло грозою і, невідомо чому, апетитним запахом свіжорозрізаної цибулі.
Він обернувся, здригнувшись від несподіванки, бо за його спиною нерухомо стояла Ядвіґа.
— Ти чого… що тобі треба?
— Та не лякайтеся так, Валерію Володимировичу. Я просто стою й чекаю, коли можна буде дати щоденника.
— Навіщо?
— Щоб ви поставили туди п’ятірку. Адже я розв’язала задачу коло дошки, до речі, досить складну. Могла й іншу розв’язати, коли б не дзвінок.
— Припустимо, з іншою ти не впоралася б, кишка затонка. Ну, давай щоденника, коли заробила. — Учитель миттю виставив оцінку. — Друга п’ятірка підряд! Чого це ти раптом так фізику полюбила?
— Хіба тільки фізику?..
Учитель спантеличено дивився на ученицю — одну з багатьох представниць, з яких складався шкільний натовп і яку до останнього часу він не вирізняв з-поміж інших. Темне з рудим полиском волосся неслухняно розсипалося по плечах, мов пагінці виткої рослини. Його раптом здивувало, що очі, які раніше здавалися такими ж чорними, як вії і брови, насправді виявилися жовтувато-карими, із зеленими гострими промінчиками, що розходилися від розширених зіниць. Кілька хвилин він перебував у полоні свого відкриття і ніяк не прореагував на той вкрай обурливий факт, що учениця вже сидить у нього на колінах.
— Спасибі за п’ятірку, Валерію Володимировичу, — прошепотіла вона, залоскотавши теплим подихом вухо і шию. Коли прохолодні губи торкнулися його щоки, до фізика повернулося відчуття власного тіла. Та учениця вже легко підхопилася, взяла з підлоги сумку, зумисне не поспішаючи попрямувала до дверей, озирнулася через плече і, ніби нічого й не сталося, проворкотіла:
— До побачення, Валерію Володимировичу, до понеділка.
— До побачення, — промимрив фізик, заціпеніло стежачи за кожним її рухом, аж поки двері безшумно зачинилися.
— Що ти там робила? — підозріливо запитала Оленка, яка чекала на подругу в коридорі.
Яга дивилася цілковито щасливими очима. Тиждень вона готувалася до цієї події — після детального студіювання майбутньої теми за підручником, розв’язання всіх задач сідала перед сном навпроти дзеркала, тримаючи перед собою носову хустинку фізика, шепотіла про свій план, який так вдало здійснився сьогодні. Можна було, нарешті, витягти руку з кишені шкільного фартуха, розтулити пальці, які напружено стискали заговорену хустинку, з якою вона не розлучалася ні вдень ні вночі. Хотілося злетіти в небо і літати там, сміючись від захвату.
— Я погладила Воркуту.
— Що-що? Яку ще Воркуту?
— Ходімо, Лєно, на географію запізнимося. — Ягу почало дрібно трусити від нервового напруження. Ейфорія швидко змінилася чавунною втомою. Треба було рухатися, щоб приховати свій стан. Усе-таки багато сил пішло на те, щоб утримати могутнього інтелектуала фізика в стані спокою. Звичайно, він не став би розсовувати їй ноги, як примітивний електрик, але міг відштовхнути, накричати, потягти розбиратися до завуча. Та хіба мало що міг зробити з нею розгніваний учитель, якого всі боялися, як вогню!
— Воркута — це собака така була, величезна вівчарка. А я якось лишилася сама, підійшла до неї, дала води і погладила. Мені було дуже боязко, але так хотілося до неї доторкнутися! А потім ми стали найкращими друзями — бігали разом у степу, пустували…