— Яго, ну що ти таке говориш! Ми тебе для того й покликали, щоб порадитися. Іншого виходу просто немає, тим більше, що всі незручності тимчасові. Я вирішу свої проблеми, з’являться грошики, поступово, загальними зусиллями зберемо достатню суму, щоб вашу хату обміняти на більшу, може, навіть купимо для тебе окрему квартирку по закінченні школи — правда, Сонюро? Ти ж не будеш нівечити життя матері через якусь нещасну кімнату? — прогудів Вовчик.
— У дитинстві в тебе було все, що й у інших дітей, тут ти, дочко, скаржитися не можеш! Навіть зараз, в такій скрутній ситуації, ми думаємо, як зберегти твої інтереси. Треба піти на тимчасові жертви, от і все! Чого ти дивишся на мене такими очима? Не будь невдячною! Скільки мені ще того життя залишилося! Хіба я не маю права пожити наостанку по-людськи, для себе, а не думати весь час про когось? А про мене хто подумає? Батько твій пропав, нам ні копійки не присилає. Ти через пару років крутнеш хвостом, тільки тебе й бачили! Мені навіть води нікому буде подати, якщо захворію… — Соня завелася і могла ще довго продовжувати, якби Яга не підхопилася з місця, перекинувши табуретку.
— Нікому я не збираюся псувати життя — забирайте свою кімнату. Тільки не чіпайте мене, дайте спокій! — Яга плюснула в склянку горілки, випила двома ковтками, задихнулася від вогненного шквалу, що ринув усередину. — Не заходь до мене сьогодні, мамо, я хочу лягти раніше спати. А завтра речі перенесу.
— Та ти хоч заїж, Яго, заїж! От дає мала — випила й не скривилася. Рано ти, Сонюро, її до спиртного привчаєш.
Соня почала заперечувати, жалітися на те, яка незрозуміла в неї дочка, яка замкнена, небалакуча. Знову задзвенів посуд. Закохані пережили неприємний момент спілкування з Ягою і продовжили обговорення своїх особистих справ.
Яга зачинила за собою двері, не вимикаючи світла, впала на ліжко. Від горілки кров нуртувала у тілі. Вона не могла ні про що думати. Лежала, безтямно вдивляючись у стелю невидющими очима, потім заплющила очі й поринула у важкий сон. О пів на другу ночі прокинулася, пройшла у ванну, намагаючись не дивитися на розкладений на півкімнати диван, звідки долинало сопіння чужого чоловіка. Прийнявши душ, Яга мов тінь прослизнула назад до кімнати, всілася за свій крихітний робочий столик.
Було тихо. У вікно світив місяць. Яга не любила блідого холодного світла, воно завжди її тривожило, наганяло нудьгу. Вона щільно запнула штори, ввімкнула настільну лампу, поставила перед собою люстро і заходилася розчісувати волосся. Волосся у неї з дитинства дуже плуталося, навіть заплетене в кіски. Спочатку чесати його було важко і боляче, та поступово волосся почало піддаватися і гребінець рухався дедалі вільніше, волосинка лягала до волосинки, мов травинки у лузі. Накопичене за день напруження збігало волосинками, немов розпрямленими дротинками. Яга задивилася на своє відображення. Вона любила дзеркала за їхню здатність створювати додатковий об’єм, за ілюзію присутності когось стороннього. Сьогодні їй був потрібний співрозмовник, нехай навіть власне відображення.
Чомусь захотілося погасити світло і запалити свічку — товсту жовто-зелену з тисненим зображенням винограду. Цю свічку подарувала минулого Різдва Оленка. Маленький круглястий вогник трохи потанцював і завмер нерухомо, відбиваючись у розплавленій калюжці парафіну. Яга рухала свічкою вгору, вниз, праворуч, ліворуч, неусвідомлено перехрестившись вогняним хрестом. Від тих рухів обличчя у дзеркалі змінювалося до невпізнанності: спершу довкола очей лягли чорні кола, в них яскравими цяточками виблискували вогники. Тіні від вій гострими стрілами лягли аж до брів, потім освітилася половина обличчя, а інша половина поринула в темряву, чорна тінь від носа потяглася праворуч, потім ліворуч, нарешті виринули із темряви очі, а губи зробилися вузькими й сердитими. «Так ось яка я, виявляється, — мінлива й страшна, як відьма». Яга поставила свічку перед собою, схилилася над нею, спостерігаючи, як довкола тремтливого вогника утворилася палаюча кулька. Були помітні найдрібніші частинки, які, згораючи, випромінювалися і щезали в темряві. Яга підняла очі й завмерла, вражена. Із темної дзеркальної глибини на неї дивилася дівчина небаченої краси із нереально великими очима, ніжним обличчям, яке світилося в темно-рудому обрамленні волосся. «Невже це теж я?! — із вдячністю до дзеркала і свічки подумала Яга. — Красуня з добрим усепрощаючим поглядом, хоч ікону пиши. Може, в житті деякі люди бачать мене саме такою, чарівно прекрасною, а інші — огидною і злою? Все, виявляється, залежить від того, як дивитися».
Яга пильно вдивлялася у свої очі, очікуючи того дивного відчуття роздвоєності. Поступово відображення зробилося розмитим, вона провалювалася в той майже несвідомий стан, де не було ні тіла, ні його відображення, а були тільки думки, які химерно хиталися в білому тумані, перемовляючись нерозбірливими приглушеними голосами. «Нехай поговорять, заспокояться і повернуться на свої місця», — м'яко промовив голос із куточка свідомості, десь біля правої скроні, котрий завжди був при ній і, як сторож-пастух, не давав думкам, що розбрелися, загубитися, розлетітися в тумані. Нарешті думки повернулися. Вся отримана звечора інформація вибудувалася в строгому порядку, лишилося тільки її прочитати…