— Присуньтеся ближче, скажу.
Фізик незграбно присунувся, штовхнувши її коліном, схилився над нею великий, збуджений.
— Я цю олімпіаду тільки задля вас виграла. Дивлюся на задачу, нічого не розумію, думаю собі: «Якщо не розв’яжу — підведу Валерія Володимировича». На мене спершу ніби туман найшов, один тільки цей лід із задачі і плавав довкола, танучи, мов маленький айсберг. І раптом усе стало зрозумілим. Я взагалі й фізикою заради вас зацікавилася, почала працювати вдома додатково. Щоб ви не одну тільки Аллочку по голівці гладили за п’ятірки.
— Ніколи я її не гладив, — пробурмотів фізик, не маючи сили відвести погляд від вологих зеленкуватих очей. — Ти що, плачеш?
— Може, наяву й не гладили, а про себе, в душі. Я ж бачила, як лагідно ви на неї дивилися. Ось я сьогодні розв’язала таке, що Аллі й не снилося, то й що? Вас тільки олімпіади цікавлять, а не я… — З-під чорних вій повільно викотилися дві великі сльозинки, а потім полилися струмком.
У фізика всередині щось перевернулося, знімаючи суворе табу. Він уже не усвідомлював, що робить, цілував волосся, лоб, мокрі щоки, доторкнувся до солоних губ, які мали присмак апельсинів і мартіні, руки самі обійняли, пригорнули до грудей це зворушливе створіння. Яга з зусиллям відсторонилася.
— Що ви робите, Валерію Володимировичу? Хтось може побачити. Ходімо скоріше звідси!
На вулиці вже темніло. Учитель і учениця мовчки дійшли до метро, проїхали, розділені людьми, п’ять зупинок, пішли безлюдною вулицею новобудов. Яга першою порушила мовчанку:
— Давайте ще кілька хвилин на лавці посидимо? Он там, де ялинки ростуть.
Дивна пара всілася на заховану лавку — звичне місце закоханих.
— Ти вибач, Ядвіґо. Я зірвався… взагалі, неправильно повівся.
Яга присунулася ближче, зняла рукавичку, знайшла в темряві його долоню, здригнувшись від дотику. Ядвіґа відчула, як живлющий струмінь сповнює незвіданою силою тіло, роблячи його легким і сильним. Вона пропустила через себе почуття приборканого тигра, що сидів поруч, від них запаморочилося в голові, як від найміцнішого коктейлю, виникло бажання сміятися і плакати водночас.
— Не треба вибачень. Я дуже рада, що ви до мене добре ставитеся. Тільки знаєте, Валерію Володимировичу, я тепер навряд чи зможу брати участь в олімпіадах.
— Чому, Ядвіґо? — Фізик боявся поворухнутися, щоб не сполохати руку, яка завмерла в його долоні.
— Тому, що мама привела в дім стороннього чоловіка. Мені нема де тепер робити уроки, та й не хочеться. Ви вже вибачте… Можна вас про щось попросити?
— Можна.
— Називайте, мене, будь ласка, Ягою. Мене так усі називають, і в школі, і вдома.
— Яке дивне ім'я. Та добре, коли ти хочеш… Навіть язик не повертається називати дівчинку Ягою, мов чаклунку якусь.
— Мені пора, — Яга забрала руку. — Коли потепліє, я піду з дому.
— І думати не смій! Куди ти підеш у п'ятнадцять років? Без грошей, без освіти. Де житимеш?
— Мені до літа шістнадцять виповниться, влаштуюся як-небудь. Ви знаєте, нині такі часи… Завжди можна знайти багатого дідугана, який зніме для тебе квартиру, та ще й гроші даватиме на прожиття.
Фізик скочив на ноги, підхопив Ягу з лавки, мов пір'їнку, трусонув, боляче стискаючи плече. Перед нею знову був розлючений тигр, який грізно поблискував очима.
— Щоб я більше такого не чув, зрозуміла?! Дурепа малолітня!
— А що ж мені робити? Я не можу вдома жити, не можу! Не хочу стати для матері ворогом, розумієте?
Фізик відчув, що просто мусить утрутитися в долю талановитої учениці.
— Я подумаю, що можна зробити. Все буде добре, повір.
— Я вірю вам… вірю…
Бліде обличчя було таким близьким, таким очікувально-відкритим… Фізик багато разів потрапляв у подібні ситуації — він був статурним цікавим чоловіком, звик до нав'язливої жіночої уваги ще з тих часів, коли був студентом, аспірантом, доки одна найгарніша і найпідліша із жінок не поламала йому життя, змусила кинути все, розпрощатися з честолюбними мріями про кар’єру вченого і після кількох років жорстокого запою стати скромним шкільним учителем. За свої сорок п’ять років він сотні разів бачив жіночі обличчя горілиць і чудово знав, що треба робити далі. Нещодавно він дивився у відхилене назад блакитнооке обличчя красуні-математички Олени Ігорівни, дивився хтиво, з незмінним презирством, крижаним презирством до підлої жіночої суті. Всі вони, так чи так, були хтивими підступними сучками. Проте зараз було зовсім інше. Його переповнювали ніжність і захоплення. Саме так він і цілував юне сяюче обличчя — дуже ніжно й захоплено, не вкладаючи в поцілунок ні краплини сексу. Та дотик до прохолодних стиснутих губенят збудив звичне бажання подолати опір, втягти їх у себе, проникнути язиком усередину, насолоджуючись теплом і смаком цнотливого рота.