Яга захмеліла від успіху. Оленка, яка йшла поруч, своїми жартами і реготом лише посилювала загальну ейфорію. Високий симпатяга Юра ось уже другу годину проводжав їх додому, вражаючи дотепністю. Морозне небо зоріло блакитними зірками, сніг іскрився, життя було чудовим! Ніхто не згадав про нещасну Віку. Яга повела плечем, скривилася. Тупий ниючий біль під правою лопаткою, що з’явився під час останнього танцю, не минав, сидів у ній, наче скалка, заважав радіти життю. Напевне, перевтомилася, вигинаючись назад, тримаючи дистанцію з хлопцями, які намагалися притиснутися міцніше.
— Третій раз повз мій будинок проходимо, — щебетала Оленка.
— Давайте до ліска дійдемо, я ще один анекдот згадав про нових росіян.
— Ні, більше не можу. Бувайте! І так від матері влетить, що затрималася пізніше десятої.
— Вже майже дванадцять.
— Ой, мене вб’ють. Бувайте! — пискнула Оленка, відчинила хвіртку, махнула рукою, майнула білим «хвостом», побігла підстрибцем прочищеною в снігу доріжкою до будинку, який тепло світився жовтими вікнами.
— Правда, Лєнка у мене гарненька?
— Правда. Ви обидві симпатичні, веселі. Тебе куди проводжати?
— До новобудов, по схилу, повз лісок.
Яга вперше йшла так пізно удвох із хлопцем. Тепер, коли не було Оленки, вони мовчали, задоволені від самого лише факту присутності одне одного. Закінчилися приватні будинки, дорога перетворилася на стежку, протоптану в снігу поодинокими перехожими. Яга йшла стежкою, а Юра ступав поруч прямо по снігу. Язі зробилося ніяково від того, що він бачить її збоку, коли ніс видно в несприятливому ракурсі і до того ж він міг бути червоним від морозу.
— Іди за мною, снігу в черевики набереш.
— То й що! Мені подобається йти з тобою поруч.
— Добре, що Віка не чує.
— Чому всі приклеїли мене до цієї Віки? Я нічим їй не зобов’язаний, можу говорити, що захочу кому завгодно. Наприклад, зараз я хочу дізнатися, чи ти зустрічаєшся з кимось?
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, чи проводжає тебе додому який-небудь хлопець, чи гуляєш ти з ним вечорами?
— А, це… Я з Лєною ходжу гуляти, і проводжаємо ми одна одну.
— Не заперечуєш, якщо я до вас приєднаюся?
— Відразу до обох?
Юра зупинив її, притримав за плече.
— А це вже, як ти захочеш.
Яга глянула на його губи — по-дитячому відкопилені, добрі, на високий лоб з неслухняним солом’яним чубчиком, у чесно-відчайдушні очі романтичного героя, ледь помітні в холодному світлі зірок, місяця і снігових іскор. Він увесь був до її послуг — ось так, за один вечір.
— Я не можу заради твоїх прекрасних очей втратити подругу, — промовила вона м’яко. — Так що доведеться нас обох проводжати, згоден?
— Атож! Такі дівчата шикарні, білява й чорнява. Навмисне не придумаєш. На цю тему навіть анекдот є…
Яга слухала краєчком вуха анекдоти і приколи, не забуваючи тримати голову так, щоб ніс було менше видно, посміюючись задля годиться, а коли й від душі, час від часу поводячи плечем, немов струшуючи докучливий біль. «Може, поведінка Юрка не пов’язана з моїми стараннями? Може, він просто бабій, тому легко покинув набридлу Віку, щоб повпадати за новими дівчатами?» Мов ниючий біль під лопаткою, її гризла досада від того, що зароблений приз дістався занадто легко, може, навіть випадково. Язі конче потрібен був якийсь вчинок з його боку, котрий підтвердив би результат, довів, що диво таки сталося, її магія діє, що тепер вона тримає на прив’язі, яку можна подовжувати і вкорочувати за своїм бажанням, ще одну душу. Наприклад, взяв би її на руки і доніс до під’їзду. Та Юра, здавалося, всю ніч збирався розповідати анекдоти. Тоді Яга застосувала старий, як світ, але незмінно ефективний провокаційний прийом.
— У мене руки змерзли, просто задубіли.
— Давай погрію, — Юра підніс до обличчя її холоднючі долоньки, почав на них дихати, торкаючись м’якими губами. Тримати піднятими догори руки було незручно, надто ж праву, через біль у спині. Скільки можна на них дихати! Язі набридло байдуже чекати розвитку подій, вона висмикнула руки, пробралася долоньками під шарф, у виріз сорочки, до теплої ніжної шкіри плечей. Електричний імпульс пройшов через долоні, енергія молодого чоловічого тіла заструмувала по ній, як і тоді, коли вона тримала за руку фізика.
— Нічого? Ти не замерзнеш?
Юрко заперечливо хитнув головою, завмер, ніби стовп, через надмір несподіваних емоцій. Яга почекала кілька хвилин, доки не зникло відчуття струму в тілі. Вона напружила пальці, упинаючись у тіло, відчула, як під ними забився пульс. Через цей контакт у кров Юри краплинами отрути просочувалася її воля, її вплив. Усе на світі зараз втратило для нього свою цінність перед темнооким дивним дівчиськом, яке дарувало йому відчуття млосної тілесної радості. У перший же вечір знайомства він був ладний зробити все, що вона побажає! Скоряючись несподіваному непереборному імпульсу, підхопив її на руки, проніс декілька кроків, із зусиллям витягаючи ноги з липкого мокрого снігу, обережно поставив прямо біля дверей під’їзду. Коли вона пішла, тихо засміявшись наостанку, для нього не було нікого милішого і жаданішого за неї. Юра біг додому безлюдною вулицею, легкий від летючої радості, що переповнювала тіло, здавалося, достатньо найменшого зусилля, щоб відірватися від землі й полетіти по темно-синьому оксамиту неба, що мерехтіло перламутровими зірками. А Яга в цей час уже поринала в солодкий сон, задоволена, з відчуттям ситості від блаженної енергії, що розливалася тілом, немов комариха, яка досхочу напилася теплої живої крові.