— Оглянься, вона дивиться? Тільки непомітно.
— Хто дивиться?
— Та Віка твоя! Коли так — уяви, що навколо нас стіна вогню, зможеш?
— Не знаю, — розгубився Юра, обернувся, мов ненавмисне. — Стоїть, нібито з дівчатами базікає, а сама, справді, на нас дивиться. Не можу я вогонь уявити — сніг навкруги, холодно.
— Ну спробуй, будь ласка! Згадай, як горить сухий спирт під час лабораторної з хімії.
Злежалий сніг і справді був схожий на сухий спирт, який раптом зайнявся синім полум’ям, вогняною стіною відмежовуючи їх від навколишнього світу.
У цей час Віка тихенько зойкнула від болю, несподівано наштрикнувши палець. Витримана в свіжій крові чорної курки, загартована над полум’ям свічки від одспіваного небіжчика, заговорена циганська голка лежала в кишені пальта ще з учорашнього дня і уп’ялася в палець, коли рука мимоволі стиснулася в кишені, зім’яла фотографію, яка там лежала. Із цією світлиною Віка ходила до ворожки-ясновидиці, саме так було написано в газетній об’яві. Ворожка відмовлялася спершу, потім заправила нечувану ціну, проте, отримавши гроші, все ж погодилася допомогти гарній дівчині з гордовито піднятим підборіддям. Віка зовсім забула про небезпечний колючий предмет, котрим у нічний час, призначений ворожкою, розлючено проколювала очі, лоба, щоки Яги, котра беззахисно посміхалася з фото. Точно виконала настанову, все, що треба, зробила на смерть підлій змії-розлучниці.
Кажуть, хворі на епілепсію передчувають напад за кілька хвилин до його початку, так і Яга на жодну секунду не затрималася з Юрою біля під’їзду, в тривожному передчутті бажаючи лиш одного — якнайшвидше лишитися наодинці. Мама з Вовчиком на кілька днів поїхали до Польщі за товаром, квартира зустріла благословенною тишею і спокоєм. Передчуття темною грозовою хмарою скупчувалися над головою. Змиваючи кров з обдертих колін, Яга випадково глянула на себе в дзеркало і здригнулася, побачивши, як почорніло, зробилося негарним обличчя. «Я — справжня потвора, а ще надумала суперничати з красунею Вікою, хлопця в неї відбивати», — гірко і розпачливо подумала вона, немов читаючи чужу думку, тремтячи від навіяного відчуття власної нікчемності. Хмара опустилася, щільно огортаючи свою жертву, Яга провалилася в часі.
Глибока депресія навалилася на неї, загасила вогонь в очах, притрусила сірим попелом обличчя. Коліна взялися корою, їх боляче було згинати, тупий ниючий біль під лопаткою не давав спокою ні вдень ні вночі, потьмарюючи розум. Яга терпіла, скільки могла, потім падала, качалася підлогою глухо скиглячи, — так вимагало тіло. Її сіпало, крутило вивертало не менше, ніж пацієнтів на сеансах Кашпіровського. Здавалося, чужа ворожа воля вселилася в неї, билася і судомливому нападі, кричала чужим голосом, як одержима в церкві. Зараз Яга ненавиділа сама себе більше, ніж будь-хто інший на світі, знемагала від ненависті до себе, в голові невідступно крутилися думки про смерть — жадану рятівницю не від болю, а від нестерпного відчуття мерзенності власного існування на землі.
Як хвора тварина скоряється закладеному в генах інстинкту, шукає порятунку, знаходить із тисячі травинок ту єдину, цілющу, так і Яга інстинктивно знаходила вихід із чорної ями смертної туги. Три дні вона практично нічого не їла, лише общипала всю калину, яку мати купувала «від тиску», вибирала із сільнички великі кристали кам’яної солі, пила склянку за склянкою чисту крижану воду. Кілька разів на день заходила в ванну, сідала навпочіпки, притискала до грудей обома руками теплий лагідний струмінь води, схиляла голову, завмирала, неначе молилася, вмовляла себе жити далі. Непомітно спливали хвилини. Тіло зіщулювалося в тугий клубок оголеної матерії, душа разом з болем відлітала в незнану далечінь, залишаючи на землі лиш одноклітинну амебу, яка слухняно коливалася у водяному потоці.
У ніч на п’ятницю Яга прокинулася, наче від поштовху, широко відкрила очі в темряві, встала, підійшла до вікна. У небі нерухомим мармуровим кружалом висів місяць. Білі промені від нього проникали в кімнату, в цих променях слабо мерехтіли порошинки. «Ягідко, підійди до дзеркала», — голос звучав зсередини, вона швидше вгадувала його, аніж чула. У дзеркалі, у стовпі місячного світла, стояла жіноча постать, теж зіткана зі світла, тільки трохи щільнішого. «Бабо Олю, це ти?» — прошепотіла Яга. Силует хитнувся. «Тихо, Ягідко, не говори, лише думай, і не оглядайся». «Бабо Олю, я завжди знала, що ти десь є. Допоможи, будь ласка, забери до себе на небо. Мені так важко…» «Не прийшов твій час. Ти вже справилася сама, Ягідко, перехворіла, перемучилася». «Я зла потвора, нікому тут не потрібна…» «Подивися на себе, Ягідко, подивися уважно».