— Ідіть у ванну, якщо хочете, Валерію Володимировичу. І не бійтеся, я нікому нічого не скажу.
Боже милосердний! Що ж це за диво таке? Зрілий сильний чоловік схилився над загубленою в білих простирадлах на великому ліжку дівчиною, котру він тільки-но болісно, майже грубо позбавив дівочості, і вперше тремтів від ніжності й благоговіння. Він готовий був підкорятися їй, як раб. Яга повернула голову, ворухнулися тонкими змійками розсипані довкола обличчя темні пасма.
— Тільки не надумайте більше доторкнутися до мене.
Фізик похитав головою і раптом відчув, як обпекло очі.
Він плакав! Плакав тому, що після всього Яга не любила його, зовсім, ані краплі! Голос у неї був холодний як лід, і байдужий.
— Пробач мене, дівчинко. Я… життя за тебе віддам, тільки пробач…
Яга пом’якшала, — стільки почуттів, відданості, каяття було в його голосі.
Потрясіння від імпульсу ненависті, який охопив її зовсім недавно, імпульсу такої сили, що вона готова була на вбивство, поступово вгамувалося. Яга кволо усміхнулася, лише тепер відчула, як болять заціловані губи.
— Не переймайтеся ви так, Валерію Володимировичу!
Він одвернувся, рвучким рухом обважнілого, але все ще сильного тіла став на ноги, підібрав з підлоги одяг і пішов у ванну. Він зневажав себе за слабкість, за грубощі, а її любив дедалі більше, грузнучи в цьому коханні, як муха в краплині меду.
Яга ніяк не могла вигнати вчителя. Фізик допив свій коньяк і тепер сповідувався їй, як у церкві. Найбільше Язі хотілося лишитися одній — римлянин зробив свою справу і нехай іде собі. Їй не потрібні його нескінченні спогади про підступну кохану, котра зламала йому життя в молодості, про невдалу кар’єру, про товстуху-дружину, цілу армію байдуже покинутих жінок, нереальні плани на майбутнє.
— Я сам буду платити за цю квартиру, завтра гроші принесу — у мене заощаджена тисяча. А восени учнів наберу, працюватиму цілодобово, хоч вагони розвантажуватиму… Віддаси йому гроші, шбурнеш просто в нахабну пику — нехай удавиться. Тільки не кидай занять. Ми їм ще покажемо, які у нас таланти, на міжнародну олімпіаду наступного року вийдемо! Іди до мене, моя дівчинко, сонечко моє. Не хочеш? Я знаю, я останній негідник, тварюка брудна… — фізика поглинула нова хвиля самобичування. Яга зітхнула, підійшла до нього, сіла на коліна, як тоді, в класі. Тільки тепер уже не треба було боятися, що він обурено закричить, виставить за двері. Древнього римлянина було остаточно підкорено.
— Можете трохи мене погойдати?
З дурнуватою відданою посмішкою фізик носив її кімнатою — сім кроків від стіни до стіни. Яга заплющила очі, відчула себе малою дитинкою, дивний щасливий стан охопив її, наче цілий світ любив її нині, обіймаючи міцними руками, притискаючи до грудей, обіцяючи достаток і захист. Щастя тривало приблизно хвилину, потім довелося випірнути з нього, бо фізик опустився на ліжко, готовий, очевидно, знову почати те, за що недавно ледь не поплатився життям. Яга пружиною відскочила якнайдалі.
— Ідіть, Валерію Володимировичу! Я втомилася, ну як ви не розумієте!
— Йду, йду, тільки не треба хвилюватися, дитино.
Яга вже відчинила двері. Великий лисіючий чоловік, котрий викликав жах не в одного покоління учнів своїми полум’яними тигрячими очима, розгублено застібнув ґудзики на сорочці, пригладив волосся, потупцяв у дверях. Яга відчула, як його тягне до неї, наче магнітом, як йому хочеться залишитися.
— Я розумію, Яго, що не можу просити… Але чи не могла б ти називати мене… не так офіційно, чи що?
— Я подумаю. До побачення.
Яга грюкнула дверима, зачекала, поки затихнуть кроки. Нарешті сама! Можна спокійно поміркувати, робити, що хочеш, наприклад, піти у ванну, стати на коліна, згорнутися клубочком, притиснути теплий струмінь води до грудей, завмерти, дати думкам вільно блукати туманними лабіринтами. «От і все, позбулася кайданів. Можна використовувати свої „жіночі чари“ на повну котушку. Аби лиш не зірватися і не вбити когось!» Вона сиділа байдужа, з покаянно опущеною головою, аж доки відчула, що засинає. Похитуючись від слабкості, дочалапала до ліжка, згорнулася калачиком, наготувавшись зануритися у бездонну вату сну. Уже згасав слух, мерехтливим робився зір, як раптом хвиля різкого запаху грубо порушила спокій, змусила підскочити півсонною. Пахло риб’ячою лускою, ще чимось, що знову викликало з глибин пам’яті потужний імпульс ненависті, пахло чоловіком!