— Ядвіґо, дитинко, у тебе вихідний попереду, але, може ти зможеш поводити трохи Василька містом, познайомити з нашими визначними пам’ятками?
— Вибачте, у мене інші плани, — буркнула Яга, намагаючись не піднімати розпалених люттю очей. Однак професорка, як виявилося, інакше пояснювала дивну поведінку покоївки.
— Та не соромся ти так, дитино. Ах, де моя молодість! Адже я теж була дуже сором’язливою в юності. Не бійся, він тебе не з’їсть — звичайний провінційний парубок. Покажеш, де пральня, базар, магазини, аптека, загалом, найнеобхідніше. А потім — винагорода, в кафе зайдете, морозива з’їсте, я грошей дам.
Яга зібралася відмовитися рішучіше, але раптом передумала, зупинена якоюсь нечіткою поки що думкою.
— Добре. Я заходити спеціально не буду, скажете, щоб зійшов униз сходами о дванадцятій. Сходи він хоча б знайде?
— Аякже, знайде. Я йому з балкона покажу. Спасибі, Ядвіґо.
— Прошу. Тільки про морозиво не забудьте.
— Красиво ви тут живете, у столиці, — зауважив Василь. — Може, підемо пломбіру купимо, вип’ємо чогось?
— Що, наприклад? — Язі не хотілося розмовляти з людиною, котра набридла їй за цілий день.
Вона втомилася водити його спекотними, запорошеними вулицями, пояснювати, де це, а де ще оте, стежити, щоб нудний провінціал Вася (це ж треба, щоб ім’я таке трапилося!) не загубився у натовпі. Це тобі не Юрко — жодного приколу, бодай бородатого анекдоту за кілька годин вимушеного спілкування. Як індіанець в незнайомому лісі, кіровоградський абориген дослухався, принюхувався, вивчав місцевість, щось записував у записник. Довелося проїхати в метро, потім повести до Лаврських печер і цілу вічність крутитися в центрі, час од часу тицяючи пальцем у план міста.
На п’яту годину в Яги було одне бажання — чимшвидше додому. Однак шкода не поїсти морозива за професорські гроші, одержати бодай якусь компенсацію. Звичайно, вона вибрала ту саму дорогу кав’ярню неподалік від дому, де вже тричі бувала, спостерігаючи за публікою, приглядаючись до роботи офіціанток, легковажно витрачаючи на коктейлі й морозиво зароблені прибиранням долари. Може, потай думала зустріти тут цікавого, щедрого чоловіка, котрий закохається по вуха в самотню відвідувачку, яка так вигідно вирізняється скромністю серед обридлої вульгарності шльондр?
— Та не знаю, що тут у вас п’ють. Може, пивка або шипучки?
— Якої ще шипучки?
— Ну, шампанського, за знайомство.
— Тут дорого все. Дивись, тітчиних грошей не вистачить.
— Пусте, я свої докладу.
— Тоді «Мартіні б’янка» з оранжем.
— Добре. Тільки ти сама скажи, як воно називається, а мені пива пляшку.
— Тут пляшками не подають. Пива темного чи світлого, якого сорту?
— Та… будь-якого.
— Зрозуміло, Катюшо!
— Слухаю…
Яга задоволено спостерігала за виразом Василевого обличчя, коли перед ним постала гарнесенька офіціантка в опинках із боковим розрізом до пояса.
— Будь ласка, один «Мартіні б’янка» із соком і лимончиком, як я люблю, велике пиво «Даб», два морозива за повного програмою.
Офіціантка з цікавістю зміряла поглядом приятеля завжди самотньої клієнтки, котра залишала непогані «чайові», професійно усміхнулася, попливла до шинквасу, цокаючи високими шпильками. Яга відчула на своєму лобі клеймо — «дівчина кіровоградця Васі». Раптом пригадався садок, закоханий Саша, заздрісні погляди дівчат. Ще тоді Яга зрозуміла, як додає авторитету увага «престижного» хлопчика. А Василь в одну мить опустив її в очах офіціантки, бармена, всіх присутніх до свого рівня «селюка» й «жлоба», якщо вже називати речі своїми іменами. Саме так його могла схарактеризувати Оленка. Від злості Яга під столом уп’ялася нігтями у власні коліна. «Вони тут всі подумали, що мені, нарешті, вдалося підчепити клієнта, і єдиний, хто клюнув, — це Василь! За весь час і разу в туалеті не був і не піде, мабуть, поки не лусне. Це ж треба, який сором’язливий. Уявляю, як він пиво питиме!»
— Я на хвилинку відійду в туалет. Тобі не треба?
Василь побуряковів і похитав головою. Язі стало смішно.
Усміхаючись, вона пішла в інший куток зали, граційно оминаючи столики, граючи очима, прислухаючись до різноголосого гомону, вийшла в коридорчик, смикнула двері туалету. Двері були незамкнені, вона за інерцією ступила крок уперед і остовпіла, зіткнувшись із чоловіком, який справляв малу нужду прямо в рукомийню.