— Пардон, мадемуазель, — промовив нахаба, анітрохи не збентежившись.
Яга підвела очі і на відстані лічених сантиметрів від свого обличчя побачила найкрасивішу чоловічу голову у своєму житті. Зовсім недавно вона захоплювалася таким самим поворотом шиї, м’якими обрисами щік, дещо капризним малюнком губів, коли Оленка змальовувала з журналу голову античної статуї. «Яким потрібно бути геніальним художником, щоб в одному обличчі поєднати ідеальні риси, які є зразком жіночої краси, і разом з тим надати їм чоловічої твердості й владності», — сказала тоді Яга. І ось тепер той самий скульптурний образ, тільки з плоті, не білий холодний мармур, а жива людина, зайнята, сказати б, найживішою чи то пак природною справою.
— Замикатися треба, — промимрила Яга, відступаючи, ледве відвертаючи голову від чудового обличчя і причиняючи двері. Вона спиною відчула, як незнайомий вийшов, рушив у напрямку зали, зупинився, зробив рух в її бік. Яга різко повернулася і знову впала в гіпнотичний стан — хотілося насолоджуватися кожною рисочкою, а потім заплакати від радості, що така ідеальна краса існує на світі, й від презирства до власної мізерності. Нехай іде собі чимшвидше це божество, ну що він так вирячився і так запаморочливо усміхається?
— Рукомийні, взагалі, призначені зовсім для іншого. Ви не подумали про те, що мені тепер гидко туди заходити? — мовила вона задерикувато, намагаючись скинути оману.
— Вибачте, мадемуазель, — посмішка стала трохи винуватою, — але мені в рукомийню… е-е… ну, загалом, зручніше. Дозвольте спробувати загладити мимоволі заподіяну вам неприємність і запросити на келих шампанського?
Яга не знала, що відповісти, і була готова крізь землю провалитися, наче це вона сама щойно випорожнювалася в рукомийню. Мовчки протиснулася до туалету, спиною втираючись у стінку, сердито зачинивши за собою двері. За кілька хвилин потрібно вийти і на очах у античної статуї зайняти місце поруч із Василем. Яка ганьба! Можна, звичайно, і не заходити до зали, піти собі додому, але на стільці залишилася сумка, та й Василь без догляду може нашурубурити. Яга спробувала якомога непомітніше, не піднімаючи очей, прослизнути на своє місце, з ненавистю поглянула на професорського небожа, котрий сидів нерухомо, як китайський болванчик. На столику вже стояли напої, морозиво з фруктами і яскравими парасольками у високих блакитних креманках.
— Ти чого не їси? Воно ж тане! — Яга не захотіла й секунди зайвої тут залишатися, голос прозвучав неприязно.
— Я тебе чекав, — сказав Василь так м’яко, що Язі зробилося незручно.
— Оце ще церемонії! Їж скоріше, розтане — буде несмачним.
Яга швидко ковтала різнокольорові шматочки морозива, сидячи спиною до зали, але не втерпіла і наче ненароком повернула голову, обвела поглядом обличчя, які жваво жували й базікали, і відчула раптом гарячий поштовх крові. Скульптурний красень сидів у ліниво-розслабленій позі біля шинквасу і дивився їй прямо в очі. Ба більше, він граційно кивнув головою на вільний стілець біля себе, запрошуючи. Яга чудово розуміла, що цей скульптурний «хлопчик, що дзюрить» зовсім не підходить на роль багатенького дивака, готового осипати дівчину грошима просто за красиві оченята і зовнішню цноту, а тому не варто бігти, як песик, за вказівним перстом, бо нічого доброго із цього не буде. Вона ще вагалася кілька хвилин, долаючи червоний заборонний сигнал у голові, і, мабуть, усиділа б на місці, якби не Василь. У ньому, очевидно, вже озвалося пиво, він сидів набундючений, червоний, мабуть, і думати не міг про щось інше, а лиш про свій сечовий міхур, який ось-ось лусне. Просто не дійде додому!
— Василю, я відійду на хвилинку до шинквасу, мене знайомі кличуть, а ти не соромся. Туалет он у тому кутку, за завіскою.
Василь опустив очі, щось пробелькотів, але Яга вже не чула його, пробираючись до бару, змійкою огинаючи чужі спини й лікті, а голова античної статуї невідривно дивилася на неї, вигнувши в усмішці верхню губу.
— Приземляйтеся, мадемуазель. Що питимемо? «Дом Периньон», «Божоле», «Метаксу», «Курвуазьє» або, може, «Маргариту»?
Тепер уже Яга відчула себе не краще, ніж Василь. Вона, звичайно, не подала виду, а повернулася до бармена:
— Генчику, мені те саме, що й завжди, будь ласка.
— О, та ми, виявляється, завсідники. Чому не знаю?
Гена збентежено посміхнувся:
— Та це, Льошо, просто дівчина заходить часом вдень, морозиво бере і «Мартіні» із соком.