Соня поїхала наступного дня, поспіхом поцілувавши дочку, пообіцявши, що телефонуватиме тітці на роботу й писатиме листи. Перші дні Ядвіґа із захватом бавилася з блошливим дворовим песиком, курчатками, чухала паличкою брудненького щетинистого кабанчика, рвала за парканом оберемки люцерни для виводка кролів. Її життя сповнювалося новими враженнями, густі незвичні пахощі рослин, запахи тварин, приміщень були позбавленими звичних для міста домішок вихлопних газів. Бабуся Ніна та інші родичі ставилися до неї спочатку з осторогою і ласкою, зацікавлено розпитували про батьків і «городські» звички. Ядвіґа почувалася важливою персоною, вигадувала як могла, щедро прикрашаючи міське життя, насміхалася над ламаною донбаською мовою. Однак невдовзі та зарозумілість обернулася для неї халепою. Коли, геть занудьгувавши в товаристві поросят і курей, вона визирнула за ворота й спробувала потоваришувати із сусідськими дітлахами, з цього нічого не вийшло. Місцеві дівчатка цуралися «городської задаваки», хлопчаки дражнилися, сидячи на паркані, боляче поціляли зеленими яблуками. Те, що у Ядвіґи не було власних іграшок, також не додавало авторитету — вона могла хоч до ранку розповідати, відчайдушно прибріхуючи, про гарнесеньких виряджених ляльок із довгими кісками, про велосипед, різнокольорові м’ячики-стрибунці, що їх вона залишила в місті. Сільські жаднюги не розвішували вух і ні на жодну хвилину не давали Ядвізі своїх іграшок в обмін на розповіді. Нечесана білявка Свєтка з покусаним комарами обличчям гордо возила в маленькій колясці одягнуту як опудало ляльку, не дозволяючи Ядвізі навіть доторкнутися, а сусідський Дмитрик ні за що не позичав свій власний м’яч на «городські» ігри, вважаючи за краще самому стукати ним у себе на подвір’ї.
Вже за тиждень Ядвіґа занудьгувала. Прокинувшись о десятій, коли невтомні родичі, які вставали зі сходом сонця, встигали упорати чимало безконечних господарчих справ, вона вмивалася під рукомийнею, підвішеною на старій вишні, снідала в самотині у літній кухні, де дзикотіло безліч дрібних набридливих мух, сердилася, що доводиться самій шукати поїсти, гріти чай, мити посуд.
Старий чорно-білий телевізор заборонено було вмикати вдень. Ядвіґа, яка звикла вдома, по суті, байдикувати — сидіти перед телевізором, читати або бавитись з іграшками, тепер цілісінькими днями тинялася по двору, намагаючись не потрапляти на очі бабусі або тіткам, які так і норовили приставити «неробу» до якоїсь корисної справи. Працювати, звичайно, доводилося, і то було не на радість. Прикро усвідомлювати, що чужі люди попихають тобою, використовують як служницю у своєму господарстві. Увечері, коли прокидалися життєві сили, хотілося бігати, рухатися, принаймні уволю побігати доріжками, обсадженими запашною матіолою та духмяними тютюнцями, послухати теревені сусідських дівчаток на лавці біля хвіртки, в хаті вже замикали двері. О пів на десяту останній із тих, хто ще не заснув, вимикав телевізор, зачиняв віконниці, грюкав засувами, і дім поринав у сон. Ядвіґа довго крутилася на жаркій перині, затикаючи вуха, щоб не чути чужого сопіння, сонного похропування і скрипіння сітки на металевих ліжках. Її дивувало, що в хаті не було внутрішніх дверей — проходи між усіма п’ятьма кімнатками було прикрито вузенькими завісками, крізь які все чутно і будь-хто може зайти, не постукавши. Все-таки в місті люди набагато розумніші!
Не все виявилося просто й з очікуваним кулінарним раєм. Виявляється, і домашня ковбаска, й кров’янка, й сало з рожевою прорістю з’являлися тут лише двічі на рік, коли кололи кабанчиків. Їли багато картоплі, майже щодня пекли пиріжки, знову-таки з картоплею, капустою, сиром чи повидлом. Компот, кисляк, яйця, солоні огірки в домі не переводилися, в садку дозрівали полуниці й черешні. Курей різали лише раз на тиждень, варили з головою й лапами у величезній каструлі. Ядвіґа потерпала без м’яса.